— Де ми? — спитала Яна схвильовано.
— Анадирське плоскогір’я... — в дідовому голосі було стільки роздратованості, що дівчина здивовано глянула на нього.
— Так-так, Анадирське плоскогір’я... Тундра! — дід заворушився від обурення. — Що зробили з природою!.. Ні, які невігласи, які тупі й обмежені люди!.. Що вони зробили з природою!..
— А, власне, що вам не сподобалося?
— Що? Хе-хе-хе... Ви знаєте, коли ці бовдури схопляться за голови? Коли почне підніматися вода світового океану. Першим і головним наслідком оцього перетворення клімату стануть паркани навколо континентів. Поводі, зливи, нестримний наступ води — ось ваше майбутнє, дівчино. Я, хвалити бога, не доживу до цієї чорної доби.
Яна нечемно засміялась:
— Даремно ви нервуєте. Перш ніж починати роботи в Берінговій протоці, було передбачено і обчислено все, що треба.
— Передбачено... От побачите, що вони там передбачили... Ні, кому це потрібно, щоб у Сибіру росли ананаси? Кому, я вас питаю? Нехай ананаси ростуть у Бразілії. Досі на всіх вистачало.
— Я не чула, щоб у Сибіру вирощували ананаси...
— Ще почуєте. Вони додумаються.
Сталося якраз те, чого вони з аргентинцями боялися, — у відділенні оселився нестерпний пасажир. Добре, що хоч тільки до Фербенкса.
Зайшли Пуебло й Тереса. Дівчата розцілувались. Потім утрьох поснідали. Олекса ще й досі сидів у своєму купе.
Як домовлялися звечора, Тереса принесла альбом і заходилася малювати Яну.
— Тільки ви цього малюнка не одержите, — попереджав Пуебло. — Ні в якому разі! Це буде нам...
Стало тихо. Шерехтів олівець по паперу, аргентинець благоговійно поглядав на Яну і не менш благоговійно — через плече сестри.
Раптом заскрипів голос старого:
— Ні чорта не роздивишся, ні чорта!.. В наші часи їздили не так. Сто сорок кілометрів на годину, та й годі. Пливуть за вікном неторкані краєвиди, проходять дні, і вже у вашому купе складається своєрідний побут... Поволі точаться розмови, бувало, все життя своє пригадаєш, про сусідів довідаєшся все, що тільки можна знати про людину... І якраз коли почнуть одне одному набридати, — кінець дорозі. Спокійно, приємно, ах, як це все було...
Навіть сльоза вчулася у дідовому голосі. На нього ніхто не звернув уваги.
— Хочете, я вам прочитаю вірш? — несміливо запропонувала Яна.
— О!..
Пуебло аж підвівся:
— Благаємо!
— Хе-хе-хе!.. — голосно сказав старий. — Ви малюєте, я ось дивлюся, вірші розповідаєте. Не вмирає в людей цей вічний потяг до мистецтва, незважаючи на всі химерні проекти і оці страхітливі швидкості... Не вмирає... А хіба зараз є мистецтво?
— Є, — сказала Яна.
Старий обернувся до товариства:
— Є, кажете? Де поділися поети? Композитори? От кого з сьогоднішніх композиторів ви можете поставити поруч з майстрами минулого? Поруч з Шостаковичем, Хачатуряном, Прокоф’євим? Кого? — це я, що прожив більшу частину життя у двадцятому сторіччі, питаю у вас, які народилися в двадцять першому! Нікого!.. Все в двадцятому віці! Неповторний двадцятий вік... Та й ваша скажена техніка, коли казати правду, і ваша наука всього-на-всього розвивають ідеї того самого сторіччя. От як, молоді люди.
Старий не бажав принижувати свою гідність суперечкою. Він сказав і відвернувся до ландшафтів, які щойно лаяв.
Поїзд біг долиною. Недалеко від естакади котилася широка свинцевого кольору ріка — Анадир. На обрії здіймалися низькі гори.
"Невже старість завжди сліпа? — думала Яна. — Коли так, то нехай я не доживу до старості! Він не знає, не розуміє, цей старий, тієї музики, що огортає все твоє єство, захоплює, перероджує, додає нової сили або ж робить доброю і ласкавою... Цю музику творять сучасники, народжені в двадцять першому сторіччі, і нащадки так само схилять перед ними голови, як ми зараз схиляємо голови перед Мусоргським і Шостаковичем".
Старіють клітини мозку, притуплюється сприймання. І тільки те, що проклало свої борозни в молодій пам’яті, пригадується справжнім і великим... Хіба можна засуджувати діда!
Але ж не всі старі такі. Артем багато розповідав про Рудого — Івана Антоновича Кардашова. Він, як молодий, весь у майбутньому і жадібний до нового. А один з найстаріших на землі — Освальдо Гомес Пайро — ще погрожує перевернути науку своїм новим відкриттям. Ні, мабуть-таки, цей пасажир — просто нудний і обмежений суб’єкт.
А поети... Певно, жодне сторіччя не породжувало такої кількості поетичних талантів, а серед них — цілі сузір’я оригінальних, сильних, несамовитих у пристрасті і могутніх думкою майстрів.
— Яно, вірш... — нагадала Тереса.
— Може, не треба? — заперечила тихо.
Пригадала високі зразки і засоромилась...
— Кажіть, синьйорито! — благально сказав Пуебло.
Яна неголосно розповіла:
Коли я один — я зовсім один.
Хоч люди сміються, хоч люди навколо,
та я один,
я зовсім один.
"Самотність" — яке холодне слово!
Незатишну Землю вгледіли зорі:
летить порошинка. Навкруг холодина.
Тут дуже порожньо — в чорнім просторі, —
і я — один,
я зовсім один.
А ти підійшла, засміялася лунко
і за собою, мов тінь, повела.
Вуста твої я торкнув поцілунком,
і ти поцілунком відповіла.
Тепер на світі нас двоє буде...
Хіба лиш двоє? В усяку днину
Навколо люди — сміються люди,
а ми між ними, і ми із ними!
І зорі сміються на всеньке небо.
Вони нас кличуть до себе, у Всесвіт.
Ти чуєш, люба? До них майнемо,
бо Всесвіт б’ється у нашім серці,
бо простір скорився твоєму диханню,
бо зорі, як очі, спалахують знову...
Послухай: я тебе кохаю.
"Самотність" — яке безглузде слово!..
Помовчали. Потім Пуебло підвівся і вийшов. — Хто це написав? — спитала Тереса.
— Мій знайомий.
Тереса зітхнула. Почулося ще одне стримане зітхання. Яна поглянула й здригнулась. То був Олексій. Ніхто не помітив, як він зайшов. Хлопець стояв біля стіни — через салон від діда — і мовчки дивився на Яну. Вона зіщулилась.
— Яно, я тебе так люблю... — сказала Тереса. Яна вимушено всміхнулась.
— А вірш чарівний. І я майже все зрозуміла, хоч він український. Це написано для тебе?
— Мабуть...
Тереса задумливо глянула у вікно. Долина відбивалася в чорних очах жовтими іскрами. Вона підвелась і зробила кілька кроків.
— У тебе такі плавні рухи... — зауважила Яна.