— ...тобто брусок заліза, чи табуретка, чи лебідь...
— От-от. З вас був би непоганий популяризатор.
— Нічого, у вас теж виходить.
Артем дужим рухом обняв її за плечі й трішечки притис до себе. І відразу ж випустив. То був дружній рух.
— З вами легко мати справу. Нам байдуже, в якому стані перебуває речовина, вміщена в камеру. Ми даємо імпульс. Кожна частинка дістає якнайбільшу кінетичну енергію і завдає удару по порожнечі!.. Зрозуміло? І вибиває з порожнечі подібні до себе частинку й античастинку. Згадайте, що ми казали про цегляну стіну. Скажімо, ми взяли великий цегляний блок, розігнали його і вдарили об стіну. Він виб’є у стіні отвір точнісінько такої форми, яку має сам. Ясно?
— Еге ж... — озвалась дівчина. — Трохи ясно. Ви вміщуєте в камеру брусок заліза, даєте імпульс — і брусок зникає, а в камері з’являється його точна копія з антизаліза.
— А позитивні частинки, що здобули нам антиречовину, відводяться раніше, ніж вони встигнуть анігілювати. Це й було виконано на Місяці. На Землі такий дослід потребував би складного устаткування для утворення камери. А там... Камерою був простір, бо генератор дає виключно спрямований імпульс, простір був і природним коробом для зберігання антиречовини.
З-за дерев проглянула біла будівля дитячої залізниці — Малої Південної. Яна відчула, що втомилася.
Разом з галасливими малюками у голубих обтічних вагонах мчали вони лісопарком, дивилися, як на зупинках малеча висипала на заквітчані перони, як піонери-провідники вказували місця найменшим, як заклопотано визирав з мотор-вагона п’ятнадцятирічний оператор поїзда.
Вийшли на кінцевій станції — "Парк". Кам’яна споруда дитячого вокзалу здавалася важкою і старомодною після прозорих, що наче висіли в повітрі, павільйонів проміжних зупинок. Це був вокзал-дідусь, ветеран, що служив уже багато десятиріч — від самого заснування Малої Південної...
Вирішили пообідати в ресторані "Динамо".
— Тим більше, що на стадіоні сьогодні матч.
— Це ви мене для того й привели в парк?
— А хіба що?..
— Я згодна. А хто з ким грає? І головне — що за гра?
— О, яке невігластво! — Артем схопився за голову.
— Я дуже караюсь.
— Аербол. Харків — Іркутськ.
— Здається, лідери своїх зон?
— Здається... — Артем зітхнув. — То, може, вам буде нецікаво?
— Облиште. Я піду з задоволенням.
У ресторані було тихо. Відвідувачі обідали на веранді. Тут сіли і Яна з Артемом.
Прогулянка нагнала приємної втоми й доброго апетиту. Швидко впоралися з борщем, набрали на диску номер на біфштекси.
— Ви хоч колись були на аерболі? — скорботно спитав Артем.
— Була... — гірко зітхнула Яна. — А чому ми не замовили вина?
— Ви якого хочете?
— Сухого. І щоб холодне.
— Холодне шкідливе.
— Я знаю. Я готова на жертви.
— То якого ж? "Наддніпрянське"?
— Це хороше вино. Артем набрав номер.
— Я була на аерболі, коли вчилася літати. Придивлялася до прийомів.
— Ви літаєте?
— А ви?
— А справді, ви ж гімнастка...
Розсунулися стулки посеред столу, і автомат виставив димлячі біфштекси й пляшку вина.
— Я теж літаю, тільки дуже рідко. Немає часу.
— Де вже вам, ученим, літати...
— А таки ніколи. Артем налив вина.
— Ми порушуємо певні рекомендації. До біфштексів виховані люди беруть червоне, а не біле.
— А нехай собі беруть.
— "А нехай собі, як знають, божеволіють, конають..."
— Ви любите поезію?
— Ваше здоров’я! — Артем з насолодою, не відриваючись, перехилив келех. Скло спітніло від холодної рідини.
Яна надпила.
— Ви були певні, що фізики від зорі до зорі бубонять формули, що ж до почуттів, то вони про них навіть не чули, бо не мають часу читати художню літературу чи дивитися передачі...
— Це була трагічна помилка мого життя.
— Не така вже й глибока помилка, коли казати правду, — Артем підібгав губи й зітхнув. Раптом спитав: — То ми політаємо?
— Де? Коли?
— Ей ти, мовчи! — Артем ткнув себе кулаком у груди.
— То ви до ханжі?
— Еге ж... — він засміявся. — А що, схоже моє "еге ж" на ваше?
— Схоже.
— Завтра зранку ще одна ділова зустріч. Цього буде досить?
— Ви мені дещо покажете?
— Покажу. А післязавтра я пропоную туристську прогулянку на Донець. Крила беремо з собою в рюкзаки... Ви можете зостатися в Харкові ще на два-три дні?
— Якщо завтра ввечері напишу і передам до редакції перший нарис.
— То напишіть і передайте.
— Гаразд.
Після обіду пішли на стадіон.
На кілька десятків метрів зводилися яруси для глядачів. Вони утворювали своєрідні шаруваті стіни навколо ігрового простору. Пощастило знайти два місця.
— Це добре, що сьогодні на "Авангарді" футбол, туди подалося чимало народу, а то б довелося стояти внизу!.. — сказав задоволено Артем.
— А ви до футболу байдужі?
— Хіба розірвешся?..
Яруси стривожено гомоніли. Яна стежила, як Артема поволі охоплює хлоп’яче хвилювання. Він заклопотано озирався на всі боки, поглядав на годинник, звіряв його з величезним хронометром, що висів над ігровим простором.
Метрів за два від глядачів у повітрі висіла прозора сітка. Така сама, тільки темна, була натягнута над землею, і срібляста, легка — над стадіоном.
Та ось пролунали сигнали, десь ізнизу вилетіли й відразу змили вгору п’ять суддів. їх крила були яскраво-оранжеві у чорну смужку — точнісінько, як небезпечні вузли промислової автоматики.
Головний суддя вмостився на сидінні під верхньою сіткою. Чотири інших розташувалися на стільчиках по кутках... Крила поскладали за спинами.
Потім у простір вилетіли гравці. Харків’яни були в білій формі з червоними крилами, а іркутці — в жовтій з голубими. Довгим ланцюжком попливли вздовж ярусів, спіраллю набираючи висоту. Сто п’ятдесят тисяч глядачів загаласували в захопленні.
Яна придивлялась до облич спортсменів, що пропливали мимо. Молоді, зосереджені, серйозні. Крила аерболістів менші, аніж любительські, еластичніші і, хоч рухають їх моторчики, для керування польотом потрібні мускульні зусилля. У всіх хлопців розвинені плечі й руки, що аж виграють горбами м’язів...
Знизу звився великий сріблясто-блакитний м’яч. Гра почалася.
В перші хвилини увагу Яни відвертали глядачі. Вони розмахували руками, ладні й самі кинутись у простір, дарма що не мали крил, галасували, як діти в школі під час перерви, підбадьорювали гравців свистом... А Артем! Широко-відкриті очі, обличчя розпалене хлоп’ячим захватом, — він весь час крутився, наче сидів на шилі, поринався кудись уперед, знову сідав і, здавалося, зовсім набув про Яну. А про фізику — й поготів.