мито
"Ваше громадянство?" — спитає він, і вона відкаже: "Сполучені Штати". "Місце народження?" — поцікавиться він, і вона відповість. Та в нього, можливо, буде ще одие-двоє питань: "Мета приїзду?.." "Місце прямування?.." "Скільки збираєтесь пробути в Сполучених Штатах?.." А тоді махне їй рушати. Раніше тут ніколи не виникало ніяких ускладнень.
Вона не хвилювалась. їй нічого ховати. Вона пі в чому не завинила, контрабанди через кордон не везе. Нікого не збирається обдурювати. Дрібна контрабанда, на думку Рене, не варта того, щоб займатися нею, як ті, хто купує окуляри і одяг в Детройті і вдягає їх на зворотному шляху, щоб не записувати у митни-цькі декларації. В усякому разі, вона мала перетнути кордон Сполучених Штатів, і було цілком очевидно, що в машині нічого немає. Сидіння поруч — порожнє, позаду — також.
З кількох пропускних пунктів митниці було відчинено лише два. Над рештою горіло червоне світло, і машинам доводилося здавати назад. Попереду Рене було дві легкові машини і обладнаний для подорожей автофургон, повний дітлашні — навряд чи одна сім'я, скоріше, якась екскурсія. Митник щось запитав водія автофургона, а тоді махнув рукою, щоб той проїжджав. Тим часом на пропускному пункті ліворуч від Рене групі підлітків менш пощастило. Усі юнаки — білі, довговолосі, один без сорочки. їхні бліді обличчя якісь непривабливі. Митник вирвав рожевий бланк, підклав його під двірник на вітровому склі І наказав їм від'їхати набік для перевірки. Водій поморочився, поки завів машину, і, певно, через це зніяковів.
Автомобіль перед Репс — б'юїк останньої моделі — затримали. Рене бачила зі спини водія і його супутницю, але білі вони чи негри не було видно. Якийсь чоловік, якась жінка. Митник взяв у водія папери, перевірив їх і повернув назад. Судячи з усього, його щось не задовольнило. Водій виліз із машини, пішов відчиняти багажник. Це був білий — високий, худорлявий чоловік років за тридцять у надто великому для нього костюмі і з роздратованим обличчям; навколо рота залягли зморшки — глибокі, суворі, наче хто їх накреслив чорнилом. На машині номери провінції Онтаріо. Водій відімкнув багажник і підняв кришку, а митник лише скоса поглянув усередину і відпустив його — навіть звідси, де сиділа Рене, видно було, що в багажнику лежало тільки запасне колесо.
Підійшла черга Рене.
— Ваше громадянство?
— Сполучені Штати.
— Місце народження?
— Нью-Йорк.
Стереотипні запитання. Стереотипні відповіді. Митник — середній на зріст чоловік, певно, сорока з гаком років, з сивіючими вусиками і злегка подзьобаною шкірою. Синя уніформа. Біла сорочка. Передбачена статутом краватка. Шкіряний пасок, кобура, пістолет. Він носив окуляри і одразу справив на Рене враження клерка чи рахівника — такого немає чого боятися. Вона відповідала йому офіційно і не дуже приязно.
— Провозите якісь речі, товари, подарунки? Плоди цитрусових? Ніяких рослин?
— Ні. Ні. Ні.
їй нічого приховувати. Щоразу, коли воип з Ева-ном перетинали кордон, повертаючись до Сполучених
Штатів, за кермом сидів Еван; він і відповідав на більшість запитань. На думку Рсне, ного відповіді не відзначалися мудрістю: завжди в ііого голосі з'являлися неприємні гострі нотки. Він не любив заведені на митниці порядки. Взагалі терпіти не міг розпитувань. І через це не міг сприймати цю процедуру як звичайну безглузду формальність. Службовець, як правило, хотів бачити його призовне свідоцтво і, перевіривши його, одразу давав знак рушати. Та сьогодні Реие була сама. їй вдалося відповісти на запитання, пе виказавши ніякого невдоволення, якого вона й справді майже не відчувала. Зрештою, такий порядок.
— Де саме?
— Нью-Йорк — Нью-Йорк Сіті.
— Нью-Йорк Сіті?
Його брови підскочили вгору, наче для усмішки, наче для якогось дотепу: "Не думав, що хтось міг там народитись". Або: "Нізащо не хотів би там житні"" Але він не всміхнувся. Він уп'явся в неї очима і запитав, яка мета її подорожі; вона невимушено відповіла, що їде до бібліотеки університетського містечка Уейн — Уейнського державного університету, уточнила вона. Він обійшов машину спереду і перевірив номер. На його обличчя набігла тінь. Рене відчула, як у ній закипає роздратування. Звичайно, митник грав роль, ставлячи трафаретні питання, але що йому треба, чого він виламується?..
— Я бачу на машині номери Онтаріо, міс,— мовив він.—-Хіба ви не назвалися американською громадянкою?
— Так.
— А живете в Канаді?
— Авжеж,— відказала Рене.— Живу в Канаді. Він нахилився. Зазирнув у машину. Скосивши очі,
придивлявся до чогось за її головою. Та хоч нічого не побачив, вираз його обличчя не змінився. У нього, здається, з'явилась підозра. Митник попросив метрику, посвідчення, дозвіл на проживання. Порпаючись у сумочці в пошуках портмоне, Рене відчула занепокоєння, не тривогу, а тільки занепокоєння. Вона досадувала, це так. Але не навісніла, як Еван, опинись він зараз на її місці. Зовсім не лютувала... Спромігшись на посмішку, Рене вручила митникові посвідчення.
Цього, мабуть, досить?.. І тепер він махне їй рушати?..
— Я просив метрику,— сказав він, повертаючи їй посвідчення.— Це не годиться. За ним не можна встановити особу.
Вона ще раніше дала йому свою іміграційну картку.
— Але я... я... я не маю метрики,— винувато сказала Рене,— вона лишилася вдома, вона... Я думала, що цього посвідчення цілком досить. Я думала... Я маю на увазі... Щоб одержати це посвідчення, мені треба було мати й метрику, й інші папери... До того ж на ньому стоїть печатка канадського уряду... Дуже важко одержати таке посвідчення, домогтися цього суспільного статусу...
Тепер він аж прикипів до неї очима. Дивився просто в обличчя. Голос її забринів і урвався. Він широко усміхнувся і медовим голосом повідомив їй, що оце канадське посвідчепня тут не варте ламаного гроша.
— Це для них,— сказав він, кивнувши головою в бік тунелю позад себе.— А мені потрібна ваша метрика або паспорт. Ви маєте їх із собою?
— Я не маю паспорта,—промовила Рене. Голос її зробився тихим, наче в дитини. Вона все ще пробувала усміхатися.— Моя метрика... лишилася дома... Я збираюсь пробути в Детройті лише кілька годин.