Панас Юхимович аж застогнав, пригадавши, як він біг на вокзал. Як потім повертався додому самотній: навіть Леся, яка проводжала Сашка, не схотіла йти разом з ним, коли зійшли з електрички. Не сказала це прямо, вигадала якусь подругу, котру треба було конче провідати, і подруга, звісно ж, жила в протилежному напрямі. Лесі, мабуть, було дуже незручно говорити неправду, бо почервоніла до сліз, а коли Панас Юхимович сказав, що проведе, вона аж сахнулась: пі, ні, не треба, вона піде сама!
Пішла —• майже побігла. Наче утікала од нього.
І відтоді до них — ні погою...
А воин ж звикли до неї, паче до рідної, Софонька, здавалося, її дня не могла прожити без Лесі. Коли Леся захворіла іі потрібні були якісь рідкісні ліки, що їх у місцевій аптеці іі не бачили, Софонька взяла в Каті рецепт і подалася до Києва. Де була, так і по сказала, але Панас Юхимович знав наперед: якщо ліків є хоча б одна навесь Київ ампула, вона їх візьме.
Дістала. По заскочила навіть додому — пробігла прямо до сусідів. 1 до пізнього вечора пробула біля хворої.
Панас Юхимович знав цю рису дружини, сам якось хворів: Софонька викладалася вся, до кінця...
Але ж Сашко!.. Як вона могла так вчинити з Сашком!.. З Сашком, сином Зайчика... Що вона йому сказала такого, що хлопець зібрався й одразу ж подався на поїзд? А може, й по сказала нічого — глянула лише? А як може подивитися Софонька, Панас Юхимович знав...
— Ти розумієш, що ти зробила?! — В нього аж руки трусились од гніву.— Та будь воно прокляте все! — Вибіг надвір, бо відчув, що ось-ось її вдарить. І будинок, і двір, і глухий та високий паркан так здушили, так стисли, так навалились на нього, такі стали йому ненависні, що аби хто дав йому оце зараз сірника та сказав: "Підпалюй!" — підпалив би по задумуючись...
А все починалося так добре, так гарно, Софонька, повернувшись із магазину, швиденько накрила стіл: "Хлоп’ята, йдіть їсти!" — гукнула їм весело, і Панас Юхимо-
вич, обійнявши хлопця за плечі, звів його донизу: "Оце, Соню, наш Сашко!" — "Знаю, що Сашко... Мийте-но руки та сідайте до столу!" — "Пішли, Сашко, митися: хазяйка в нас — не доведи господи — строга!" Сашко руки помив, не хотів витирати рушником, що аж сяяв,— тернув поспіхом об чуба, але Панас Юхимович таки змусив його взяти в руки втиральник... Сашко все соромився — сільський же хлопчина, не те що міські лобуряки, бач, і до столу сів — примостивсь на краєчку, і руки сховав під скатертину. "Та бери ж, Сашо, їж... Соню, почастуй нашого гостя!" — хоч Софоньці не треба було й підказувати: накладала в тарілку з горою, аби тільки впорався. І так радісно, так світло на душі в Панаса Юхимовича — не знати, що й зробив би для хлопця. "їж, Сашо, їж,— промовляв щохвилини.— В нашої мами, хоч-но-хоч, треба їсти". Вперше назвав отак Софоньку, і слово це йому так сподобалось, що він його, до дружипи звертаючись, кілька разів повторив: прийшло воно до Тапочки чи не з дитинства, коли ще живий батько, з-за столу встаючи, обов’язково казав: "Ну, мати, нагодувала — спасибі!" І щоразу, як Панас Юхимович вимовляв оце слово, на кухні ставало аж світліше.
Тапочка дивився на хлопця, на Софоньку й розчулено думав, що як таки добре — отак утрьох, що добре було б, аби Сашко пожив у них хоча б місяць... А чому місяць? Чому й не довше?.. Школа?.. А в них хіба немає ніколи?.. Тапочка вже уявляв, як Сашко поселиться в них — назавжди, і, чесне слово, це було б здорово! З Софонькою, однак, не поділився думками, навіть коли спати лягли,— не знав, як вона зреагує на них.
Прокинувшись за звичкою вдосвіта, вирішив на ринок сьогодні не їхати: не біда, як один день пропустить, Бес-сарабка без нього не завалиться. І так щодня пропадає на тому базарі, заслужив же право перепочити хоч день,— все це думав не стільки.для себе, скільки для Софоньки, обгрунтовуючи раптовий* прогул. Сам собі не хотів зізнатися, що причина зовсім у іншому: він просто соромився Сашка. Не хотів, щоб хлопець дізнався про ринок, про кошелі та яблука, виважені, до копійки оцінені,— провалився б крізь землю, якби Сашко вгледів його за прилавком. Весь час відчував на собі запитливий погляд: хлопець наче хотів щось роздивитися в ньому, щось дуже важливе для себе,— Тапочка аж щулився внутрішньо, йому аж недобре ставало: було таке відчуття, що роздягають... Іще вчора поспішив переодягнутися в мундир, з орденами й
медалями, і хоч почувався в ньому не дуже зручно, особ-' ішво коли пообідав, не скидав аж до вечора.
Тож Тапочка так і не поїхав того дня на базар, і Соня, спасибі їй, не сказала нічого. Надівши знову мундир та випросивши в друяшпи троячку, повіз Сашка в Київ разом з Лесею, і якось було незвичайно, що він їде не з кошелями, й вагон електрички здававсь якимсь незнайомим — святковим, чи що, і вулиці, якими потім ішли; та він їх, власно, й не знав: щодня вокзал — Бессарабка — вокзал, снував, паче човник, тридцяткою, а з вікон трамвая, в тісноті та у гаморі, по дужо що й побачиш... Панасові Юхимовичу недовго було б і заблукатись, аби не Леся, що знала Київ, як свій двір: майже щонеділі їздила з матір’ю. Вона їх і водила, показуючи старовинні будинки, аж поки Тапочка заблагав перепочинку, і вони, знайшовши вільну лаву в парку, посідали рядком: Панас Юхимович в мундирі парадному, Леся — у світлій сукенці, Сашко ж — у піджаку дешевенькому, в куценьких штанях, зате в нових черевиках: певно, купив перед тим, як їхати в гості. Мнучи в кишені троячку, Панас Юхимович думав, що добіро було б зодягнути хлопця в нове, не такі вони бідні, по розорилися б, але но знав, як па це подивиться Софопька... Та гаразд, щось придумаємо. Панас Юхимович, все ще троячку намацуючи, весело запитав, чи не пора уже й поїсти: находилися ж нівроку, на що Леся, подумавши, відповіла, що краще спершу сходити в музей, а тоді вже в їдальню. Ну, в музей, то і в музей, веди нас, Лесю, в музей: Панас Юхимович давно був у музеї. Незабаром в очах Панаса Юхимовича стало мерехтіти од фарб, і голова пішла обертом. Він зітхнув полегшено, коли знову вийшли на вулицю, а Сашко на запитання, що йому найбільше сподобалося, серйозно відповів: "Рами". І Панас Юхимович пригадав оту раму, па картині найбільшій: Сашко як став заворожено, так і не міг одірватись од неї. Леся, почувши про раму, тільки оком на Сашка повела, але не всміхнулася навіть, щоб не образити хлопця. "Куди ти ще нас, Лесю, потягнеш?" — спитав Панас Юхимович жалісно, і дівчина, трохи подумавши, відповіла, що поруч іще один музей, музей східного мистецтва. Тут Панас Юхимович збунтувався, його підтримав Сашко, і вони вирішили відкласти відвідини музею до іншого разу, а поки що зайти пообідати. І якщо залишаться гроші, то ще побувати і в кіно. І хоч у їдальні їм подали суп, холодний, аж синій, і відбивні — чи не з підошви часом, Леся й