Містечкові історії

Сторінка 40 з 177

Дімаров Анатолій

— Що про війну? — Націлена на конкретну щоденну роботу, Софонька терпіти не могла загальників.

— Ну, про війну... Як воювали...

— І тут тебе треба вчити! — каже з досадою Софонька.— Як же ти виступатимеш, коли й сам до ладу не знаєш, про що говорити? Тоді краще й зовсім не йти!..

Панас. Юхимович уже іі радий не йти, але ж сусід. До кін і паявся на його голову!

— Ти от що... 'Ги пригадай якийсь бойовий епізод.

Бойовим епізод...

— Може, про Зайчика?

— Ну от, а ти сушив голову! — задоволено каже дружина.— Звіспо ж, про Зайчика!.. Як ти одразу про це не подумав!..

Гапочці самому аж дивно: не згадати одразу ж про Зайчика!

— Ти його пам’ятаєш? — питає схвильовано Софонь-ку.— Фото його пам’ятаєш? (Софонька Зайчика живого вже не застала).

— Пам’ятаю,— відповідає дружина приглушено: у неї все ще нитка в зубах.— Та постій, не крутися! Дай пришити хоч гудзика...

Гапочка ж уже не може на місці і встояти: фото!.. До його фото?..

Мусив обов’язково знайти... Сьогодні ж, негайно...

І коли Софонька нарешті його одпустила ("ІІу от, тепер ти хоч на людину схожий"), він, мундир не знімаючи, кинувся до кабінету.

Кабінет Гапочки був на другому поверсі, великими вікнами в сад: Софонька сама купувала стіл, крісло, канапу, лампу настільну й велику, на відро добре чорнильницю: "Писатимеш мемуари". В книжкових магазинах стали появлятися спогади маршалів та генералів — Софонька до цих книжок ставилася досить спокійно, поки не наткнулася на мемуари полковника. Відтоді втратила спокій: її Паня теж писатиме мемуари. І нещасний Гапочка, який розучився вже й ручку тримати, мусив сіда-. ти щовечора (Софонька чомусь була переконана, що мемуари пишуться тільки вечорами)... мусив щовечора гибі-ти по дві-три години за письмовим столом. Сидів і краєчком вуха ловив: лягла уже спати дружина чи не лягла...

Мемуари так і не побачили світу, хоч Софонька мучила його майже півроку. "Ось хай трохи звільнюся — писатимемо разом",— вирішила врешті вона. Гапочка ж відтоді в кабінет ні ногою...

Метався по кабінету, шукаючи фото. Мало бути десь тут... тут, у столі... Висунув шухляди, нишпорив у паперах, листах, документах, акуратно складених Софонь-кою ("Боже, що ти тут наробив! — вичитуватиме потім дружина.— Я не встигаю прибирать за тобою!"). Фото не було. Тоді Гапочці здалося, що воно в якійсь із книжок. Почав діставати товсті й тонкі томики з книжкової шафи (все це були мемуари, Софонька все ще надіялася, що чоловік таки писатиме. Софонька не раз казала Гапочці,

коли він лаштувався подрімати після обіду: "Краще почитав би мемуари"), але фото не було і в книжках. І коли він уже зовсім втратив надію, його погляд упав на цупкий зелений папір, що лежав на столі. Глянув і одразу ж згадав: так ось до воно! Він же сам його туди й поклав!

Підняв папір і побачив вилинялий прямокутник фотографії. І очі Зайчика, великі, повні довіри, по-хлоп’ячому віддані, прямо-таки закохані в нього, так і вдарили Тапочці в душу.

Ганочка, тоді ще старший лейтенант і командир стрілецької роти, приймав поповнення, прислане з батальйону. Поповнення прибуло ще затемна, щоб не помітили німці; Гапочка само додивлявся тривожний передсвітанковий соп (снилися все бої, будь вони прокляті!), як його розбудив старшина:

— Товаришу старший лейтенант!.. Товаришу старш-леіітепаит!..

— Га?.. Що?.. — — Тапочці здавалося спросоння, що ворог рушив у наступ або ще гірше: прибуло якесь високе начальство.

— Поновлення, товаришу старіплейтепапт.

Гапочка одразу ж пригадав обіцянку комбата прислати поповнення.

— Скільки?

— Двадцять із хвостиком.

— Який іще хвостик?

■— Самі побачите.

— Гаразд, зараз вийду.

Старшина пішов. Гапочка ж усе ще позіхав, чухмарячи груди: до трьох годин ночі затримався у взводах, перевіряючи оборону (комбат попередив, що німці збираються зрізати виступ, за який вчепилася рота Гаиочки), обійшов весь передній край, у всі окопи заглянув, цікавився наявністю боєприпасів, особливо для кулеметів, на кулемети покладав усі надії: знекровлена в попередніх боях рота його не мала й половини штатного складу. А прийшовши до себе в землянку, насмілився подзвонити комбатові: знову просив прислати хоч трохи бійців.

— Та до я тобі їх у... візьму! — одразу яг розлютився комбат,— У мене тут роддому немає! Ясно тобі?

Іншим разом Ганочка трубку й поклав би, але зараз у нього у вухах ще лупали розпачливі благання ком-взводів дати хоч трохи людей.

— Слухай, Ганочко! — заревів у трубку комбат.— Ти

мені кинь!.. Не затримаєш фріца, я з тебе три шкури здеру!.. Ви там що: воювать розучилися?!

Врешті комбат, накричавшись уволю, пообіцяв прислати поповнення.

Після розмови з комбатом Гайочка, хоч який був на-томлений, заснути одразу ж не міг: все здавалося, що він чогось недогледів, щось узівав, повзаючи по передньому краю. Таке, хоч знову взувайся та вертайся у взводи. Врешті, натягнувши полу 'шинелі на вухо, заснув. І тільки заснув, як його розбудив старшина...

Потягнувшись, аж затріщало в суглобах, Гапочка змусив себе одірватись од тапчана. Навпроти, на такому ж тапчані, смачно хропів замполіт. Ганочка спершу хотів його розбудити, та, пожалівши, роздумав. Взувся, підперезався ременем з важким парабелумом, застебнув комірець гімнастерки. Пригинаючись, щоб не зачепити головою низького одвірка, покинув землянку.

В обличчя йому так і вдарило сирістю. Заболочена річечка текла поблизу землянки, од неї щоразу наповзали передсвітанкові осінні тумани, пронизували до кісток. Гапочка подумав про фуфайку, але вертатись не став: натомість занепокоєно глянув угору. Тепер, коли його попередили про можливу спробу німців ліквідувати виступ, він, виходячи з землянки, щоразу дивився у небо. Цього разу не побачив жодної зірки, отже, німці не зможуть бомбити,— Гапочці аж па душі розпогодилося, і вій, повеселілий ураз, піднявся сходинками, пішов до прибулих.

Бійці стояли, вишикувані старшиною в одну шеренгу, по зросту підібрані: правофланговий найвищий, потім нижчий, нижчий і нижчий, а вже на лівому фланзі щось аж при самій землі,— Гапочка лише тепер зрозумів, кого мав на увазі старшина, поминаючи "хвостика", бійці тонули в передсвітанковому мороці — темними зіщуленими постатями, сірими плямами облич. "Струнко!" — не дуже голосно, щоб не докотилося до німців, але не так уже й тихо, щоб не втратити металу в голосі, скомандував старшина та й, карбуючи крок, пішов назустріч комроти. І тільки долоню до кашкета підніс — "Вільно!" — сказав йому Гапочка, і старшина, невдоволений, що комроти не дав одрапортувати як слід, обернувся й скомандував: "Вільно!" Бійці заворушилися, хтось кашлянув, хтось тихо щось мовив сусідові. "Розговорчики!" — строго сказав старшина, і бійці знову завмерли.