Двір тоді ще був свіжий і чистий. І паркан, і будинок, і навіть будка собача, в якій тиждень тому оселився Тре-зор, світилися отією новизною, що аж кричала: а ми щойно зведені, щойно поставлені! І молоденькі ще тоді яблуньки нагадували наречених, яких завели щойно у двір та на хвилинку й полишили.
З них усе й почалося: в той рік яблуньки рясно вродили, і Соня вирішила частину врожаю реалізувати на ринку. Бо пенсія — пенсією, а свіжа копійка завжди пригодиться. До того ж будинок з’їв усі їхні заощадження. Жах, скільки грошей поглинула ця прірва! "Не треба було замахуватися на двоповерховий!" — ледь не вирвалося в Ганочки, коли Соня вже вкотре почала журитися за витратами. Та вчасно прикусив язика. Соня ж сказала: "Коли б ми менше розмахувалися..." — "Ми?" — тільки й видушив Гапочка, який добре пам’ятав, як пробував заперечити проти двоповерхової споруди. "Ми, а хто!" — уже з викликом... Ну, нехай будемо й ми. Нехай Гапочці оті його несміливі заперечення просто наснилися. Але торгувати на ринку? Ставать за прилавок?.. Він просто не міг уявити свою дружину ще й за базарним прилавком...
"А чому це я? Чому скрізь маю бути я?" — "А хто ж? — аж оглянувся.— Я?" У нього, либонь, було таке обличчя, що Соня не витримала — розсміялася. Сказала майже ласкаво: "Ти, Паню, ти!.. Та й що ж тут такого! Не крадене ж продаватимеш — вирощене твоїми руками,— Тапочка мимоволі глянув на свої руки: кому-кому, а їм таки перепало.— Та й не ти один такий будеш,— продовжувала вмовляти дружина.— Думаєш, мало полковників їздять на ринок?" — "Полковників?" — "Атож! — кивнула дружина, наче їх усіх вже й порахувала.— Справимо одяг цивільний, хто там подумає, що ти в мене полковник..."
Погляд Панаса Юхимовича стає зовсім невидющий. Уже не пригадує, скільки опирався дружині ("А таки опирався!"— ворухнулося гордо в ньому. Казав, що по піде па ринок нізащо. Скінчилося ж, як завжди, капітуляцією пов-ною. І ось цими кошелями...).
Ні, кошелі з’явилися пізніше, тоді ж він поїхав у формі. І до директора Бессарабського ринку у формі зайшов. А якщо сказати точніше, то його майже силоміць затягнула войовничо-рішуча дружина: "Мій полковник не буде де завгодно стояти!.. Моєму полковникові це місце не дуже подобається!.." (Це вже коли рушили по ринку). А він ішов позаду, не розтуляючи рота, і не знав, куди подітись од сорому.
Вибрали місце, яке найбільше припало до вподоби Соні. Недалеко від входу, на початку фруктового ряду. Кожен, хто йде щось купити, у кого непочаті що гротпі, обов’язково наткнеться на Баночку. І Панас Юхимович не втомлювався дивуватися Сониній передбачливості: спродувався один із перших. Там, в кінці ряду, ще й половини не спродували, а він уже брав порожні кошелі та й рушав на вокзал...
Панас Юхимович примощує кошелі, йде за вагою. Ринок майже порожній, високе приміщення ще не наповнилося галасом, який не стихатиме ані на мить (у Гапочки спершу аж голова пухнула, та згодом так звик, що, коли б раптом затихло, його одразу ж охопила б тривога). Люди пораються ще сонно і мляво: розв’язують мішки та корзини, перемовляються стиха; в м’ясних рядах лунає дружний хряскіт: здорові, як бугаї, м’ясники розбирають туші. Поміж порожніми поки що рядами повільно проходять перші покупці — переважно літні жінки, яким давно уже не спиться,— прицінюються, щоб не переплатити... Мо
ли"
лодші ж влітають, як на пожежу. Бо: і чоловікові зготувати сніданок, і нагодувати дітей, і зібрати в дитячий садок, а то вже і в школу, та й самій на роботу не запізнитися... Ці підставляли "авоськи", не торгуючись майже, і бессарабські ханиги дерли з них, скільки хотіли. Панаса Юхимовича завжди обурювало таке безсоромне здирство: сам старожил бессарабський, він ніколи не дозволяв собі завищити ціну. Торгував по совіеті, а не по очах.
Хоч не раз перепадало і йому: довіку не забути Тапочці, як його вперше обізвали спекулянтом ("Спекулянти прокляті!") Він тоді аж захворів, клявся більше на базар не ходити: "Хай вони краще зогниють, оті яблука!" Чомусь найбільше вразило Тапочку, що вилаяла його не якась бабуся, сердита на весь світ через свої болячки, а молода, вродлива жінка з такими вогняними очима, що Панас Юхимович аж усміхнувся, коли вона підійшла.
"Який же я спекулянт?" — видушив злічено. "А хто ж?.. Дерете три шкури, та іце й ангелами вас називати?.." Тут обурився уже весь ряд, навалився дружно на жіпоч-ку ("Не подобається — но купуй! Іди в магазин! Думаєш, як очі наштукатурила, то можна й людей обзивати!"). Панас же Юхимович до вечора не міг заспокоїтись.
— Знайшли чим журитись! — втішала його Кіндратівна.— Це як кожне слово лихе брати до серця, то й дня не прожити...
При згадці про сусідку Тапочці аж защеміло всередині. Ось воно, місце, ще вчора порожнє, а сьогодні вже зайняте: шеренга, як то кажуть, зімкнулася. І скільки б не кликала її болісна пам’ять — не обізветься...
Панас Юхимович супиться, намагається не дивитися ліворуч, де що три дні тому стояла Кіндратівна. Вона завжди приходила першою, і в Ганочки аж легшали кошелі, коли він бачив її ще здалеку.
— Доброго ранку, Кіндратівно! Що вам цю ніч снилося?
Бо Кіндратівні сни снилися щоночі, і вона їх пам’ятала усі. Може, тому, що були завжди світлі та радісні: Тапочка не пригадує, щоб їй щось наснилося неприємне й важке. Витирала долонькою акуратні, готові до усміху губи, розповідала охоче, а жваві руки її перетирали, викладаючи з кошеля, яблука й груші. Терла їх так, щоб вони аж блищали.
— А як же інакше! — І складала любовної яблучко до яблучка, грушку до грушки.
Коло неї й зупинялися найчастіше. Інший аж охрипне, аж голос зірве, вихваляючи та закликаючи: "Громадяночко, ось у мене візьміть!.. У мене найсмачніші — не пожалієте!" Ганочка не пам’ятає, щоб Кіндратівна розхвалювала свій товар чи когось там покликала. Стояла, тиха і приязна, і здавалося, що й яблука-груші її, викладені в акуратну гірку, сяють од усміху...
Немає Кіндратівни...
Ганочка засмучено виставляє вагу, викладає з кошеля яблука. Перетирав їх так, як робила Кіндратівна, викладає в акуратну гірку. Ні справа, ні зліва ще немає сусідів, але ринок уже виповнюють люди. До Гапочки підходить високий та цибатий чоловік з довгим, як у лелеки, носом, що звисає над старечо усохлими губами. Строго питає: .