— Чверточку,— сказав тихо Панас Юхимович.— І... той... пляшечку плодоягідного.— Хотів узяти ще й нива, але пиво було розливне, попросити ж порожню посудину пе зважився: у потилицю йому вже нетерпляче дихали — воруншся, палато, швидше!
Розплатившись, Панас Юхимович поспіхом вийшов надвір. Оглянувся, чи не видпо когось знайомого,— мовби нікого,— сховав до порожнього кошеля "цуцика" і плодоягідне — найдешевше вино, що його споживали тільки гіркі п’янички,— прикрив зверху вже кошелем іншим, пішов швидко додому.
Тепер, коли до отих двадцяти п’яти карбованців додалося ще п’ять, потрачених на вино та горілку, Панасові Юхимовичу стало мовби не так тоскно і важко. В ньому прокинулася відчайдушність: все одно пропадати, то вже з музикою! — "музика" ж — ось вона, на денці кошеля, булькає тихенько і втішно, і піп уже зуміє так заховати, пе тс що дружина — жодна сила нечиста по відшукає. Тут він уже мав неабиякий досвід: набув за тридцятилітнє життя з дорогою своєю половинопькою.
Тож Панас Юхимович вже бадьоренько простував вулицею, і велике добре обличчя його зовсім розхмарилося.
Та чим ближче підходив до нещодавно пофарбованого зеленого паркану, що звівся стіною поміж садибою й вулицею, чим вище підносився за парканом отим цегляний добротний будинок з червоним дахом готичним, з великими вікнами, що строго дивились на вулицю, тим хода його ставала повільнішою та млявішою. А підійшовши до хвіртки, він і зовсім зупинився.
Хвіртка була врізана в паркан надійно та міцно — жодної шпарочки для цікавого ока, ще й зверху прибита бляха із написом: "Во дворе злая собака". І силует морди собачої. Морда, щоправда, зовсім не люта, скоріте добродушна, знайомий художник, який три роки тому бляху оцю повісив, списав отой силует чи по з Панаса Юхимовича, і певдоволепа Софоиька, дружина Гапочки, не хотіла спершу й платити виторгувану художником суму: за віщо?.. Глянувши на "злу собаку", Панас Юхимович дістав ключ, став одмикати хвіртку. Повертав ключем обережно, щоб не скреготнуло залізо та не почула дружина.
Дружини, слава богу, в дворі не було. Не видно було й у вікні. Лише з будки, вигинаючи спину, виліз Трезор. Чорна морда підозріло-похмура, очі дивляться строго і пильно. Не махнувши навіть хвостом (такої звички у нього не було зроду-віку), Трезор потягнув довжелезний ланцюг назустріч хазяїнові. З таким виглядом, наче сам собі говорив: "Ось я тобі зараз дам!" Па пас Юхимович, косуючи оком па вікна будинку, взяв пса за ітатттийпик, потягнув до будки.
— До будки, Трезор, до будки! — приказував голосно: не так до собаки, як до вікон,— ану ж за якимось причаїлась дружина!
Підійшовши до будки, одпустив пса, поставив кошелі на землю. Злодійкувато дістав обидві пляшки і вправним, натренованим рухом засунув їх під солом’яну підстилку. Дружина, яка терпіти не могла ніякої живності, а особливо котів та собак, Трсзора що й побоювалася. Тож Тапочка міг бути спокійним: Софопька умре — не підійде до будки.
Замаскувавши пляшки та по-змовницькому шепнувши Трезорові: "Гляди ж мені!" — Панас Юхимович підхопив кошелі, подався до ганку. Ще в коридорі скинув картуз і фуфайку, пильнуючи, щоб не наслідити, роззувся. Намагаючись не ступити з килимка, Ганочка сховав картуз, фуфайку і чоботи до шафи, поставив туди й кошелі, старанно прикрив, аж тоді взяв м’які капці на повстяній підошві: відколи в будинку наслали паркет та Софонька довела його до дзеркального блиску, Панас Юхимович вдома ходив тільки у капцях.
Софонька таки почула, іцо він повернувся.
— Па-аня! Іди їсти, вже обід на столі! — проспівала вона десь із кухні.
— Зараз, Софонько, зараз! — заквапився Панас Юхимович.
Прослизнув швиденько до ванної, викладеної сліпучо-білим кахлем (Софонька натирала його щотижня), помив старанно руки, пильнуючи, щоб не бризнути на підлогу. Витер спеціальним, "базарним", рушником, переодягся в піжаму. Одніс штани й сатинову сіру сорочку в ту ж шафу, що в коридорі, старанно пригладжуючи коротко підстрижено сиве волосся, зайшов до кухні.
Тут пахло супом, смаженим м’ясом і Софопькою. Суп уже був па столі, и двох глибоких тарілках, м’ясо тушкувалося па плиті в гусятниці, а дружина сиділа за столом, і від неї так і несло парфумами: Софонька полюбляла духи з різким, сильним запахом. Цього разу вона папахтилася бузком, і Тапочка повеселішав одразу: дружина користувалася ними, коли була в доброму настрої. Коли ж уставала не з тієї ноги чи ще якась муха кусала, тоді од неї пахло конвалією. Тож, повертаючись додому, Ганочка ще з порога принюхувався...
Софонька сиділа за столом, і на обличчі в неї був вираз отієї заклопотаності, що його найчастіше звик бачити Панас Юхимович. Вона знов пригадувала, що ж і ще забула зробити, і невеликі очі її, що давно уже підпливали жирком, були повні неспокою. Ганочка підійшов до дружини, витяг губи: цмокнути в щоку, але Софонька відсторонилася:
— Не треба. Я сьогодні намазана.
Аж тепер помітив Гапочка товстий шар крему: Софонька затято воювала із зморшками і раз у тиждень робила маску, а змивши, натиралася кремом. Маска виготовлялася із свіжого м’яса, меду і ще якихось складних компонентів, од яких Гайочку аж нудило, Софонька ж стоїчно носила ту погань по кілька годин і мала такий вигляд, наче з обличчя її обдерли всю шкіру.
— Сідай уже, їж,— милостиво сказала дружина.
Сівпти навпроти, Панас Юхимович розгорнув накрохмалену серветку, заклав кінчик під шию, прикриваючи груди. Ганочка любив усмак поїсти, це, власне, була єдина втіха, що лишилася йому в житті, до того ж у тарілці апетитно парував сун із квасолею — його улюблена страва. Він аж очі примружив, підносячи ложку до рота.
— Не сьорбай! — зауважила Софонька.— Коли я вже тебе одучу!
Панас Юхимович аж язика прикусив. Іншим разом він огризнувся б, а зараз промовчав: думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.
Спорожнивши тарілку, Панас Юхимович хотів попросити іще, але вчасно згадав про горілку й вино: па повний шлунок навряд чи й сп’яніє. Тому він одсунув тарілку, показуючи, що досить.
— Не сподобався? — спитала ревниво дружина.
— Що ти, Софонько, що ти!.. Такий суп, та щоб не сподобався!