Потім уже, коли в гості з’їздили до тітки, довідались: тато таки сказав. Поскаржився тітці, що захворів. Не те що захворів, бо ніщо не болить, а от серед ночі прокинеться — аж пече. Руки аж судома зводить: в чиюсь учепитися шию.
Тітка, звісно, й злякалася: згадала циганку. То яке тут уже в біса заміжжя: тут дай бог живою вирватись!..
— Ну, де ваша совість: отаке наговорити на себе! — вичитувала тата Валя.
Тато лише всміхався у відповідь. Бо й що говорити — винен кругом.
Погризла Валя тата, погризла та й пересердилася врешті. А татові що, татові знову клопоти звичні: машини побиті, пристрій до верстата, що на роботі. А це зайшов
Юрчепко, відставили, підполковник, отой, що разом із школярами бійців загиблих розшукує.
— Чув, ви машини рихтуєте?
— Та корів поки що не пробував,— відповів йому тато.
— А літак ви змогли б?
І розповів про пам’ятник, що збираються на могилі поставити. Льотчика, який, захищаючи наше містечко, й загинув. Юрченкові пропонували ціленький винищувач, випущений вже наприкінці війни, але то буде не те.
— Хочемо поставити той, на якому він нрийпяв останній свій бій. Розумієте?
Тато не те що зрозумів — загорівся одразу. Зібрався, пішов з Юрченком у школу, де відкопаний літак зберігався. Чи те, що лишилось од нього. Повернувшись додому, довго чухав потилицю:
— Там сам чорт ногу зламає!
— Не вийде нічого?
— Не вийде, не вийде! — розсердився тато.— Думати треба! Ворушити тим, що в голові... А ти одразу — не вийде!
Пошкутильгав в один куток, в другий, у вікно навіть виглянув, наче літак був уже в нас у дворі.
— Народ: як що, так одразу й не вийде! Опустити руки найлегше!
А тут іще Максим візьми та й спитай... Максим завжди в нас отак: спершу скаже, а тоді вже подумає... Тож Максим і ляпнув про гроші — це ж, мабуть, за роботу таку мішок грошей насиплють... Для сміху, мабуть, сказав, бо хто ж із нас не розумів, що які там можуть бути гроші. Тата ж наче окропом ошпарили:
— Дурень!.. Дурень набитий!.. Дурний піп тебе й хрестив!.. Це з кого— гроші брати?.. Та ми довіку перед ним у боргу! І ти, й діти, й онуки твої! Якщо вони в тебе, такого, ще будуть!..
І ми вже знали: візьметься тато ладнати літак...
Привезли невдовзі машиною, вивантажили посеред двору: тут уже не тільки в тата — в пас у всіх до потилиць руки полізли.
Це якби' в небо підняти машину та па землю пожбурити — що від неї лишилося б? Гора металу пошматованого — ось чим був той літак! До того ж ще й у землі не один десяток років пролежав.
А Юрченко поруч із татом руками вимахує: раїть, з чого починати.
— Ви будете робити чи я? — врешті не витримав тато.— Ідіть краще додому — завтра зустрінемось.— Страх не любив, коли хтось під руку підлазив! Тут уже ти будь хоч тричі генералом — турне й не подивиться.
. Юрченко, попрощавшись, пішов, а тато заходився розбирати оту купу. Делікатно, обережно, ніби боявся завдати болю металові. І татові руки, темні та грубі, наче хто взяв та підмінив: такі вони нам здалися красиві. Гнучкі, ніжні, з вивіреними пластичними рухами.
Стуляв тато докупи літак майже півроку. Прибігав щодня Юрченко, учні з його загону товклися, ми помагали — не мали спокою,— сміх, гамір, стукіт, брязкіт до нівночі, а щоб не сліпнути, тато ще й дві п’ятисотватні лампи підвісив: хоч голки серед двору збирай. То до анонімки й достукалися: хтось написав у міліцію, що спать не даємо.
Мав же тато мороку: викликали, в двір до нас приходили іі насамперед чомусь до ламп причепилися. До отих п’ятисотватних. Тато лаявся, як тільки міг, Юрченко бігав — не помогло нічого: закон є закон і люди є люди. Тож робіть десь в іншому місці, де вас не так буде чутно.
— Кину все к бісу! — розорявся наш тато.— Що я — для себе роблю?..
Вирішили нарешті перебратися в школу. Там подвір’я таке, що хоч мотогонки влаштовуй. Та й люд весь довколишній давно звик до галасу: школа ж, не монастир. І вже там літак закінчували.
В день, коли його на кладовище одвозили, тато збиравсь, мов на свято. Поголивсь, причесавсь, навіть краватку надів: ми як побачили тата в краватці, то ледь не попадали.
— Щось наче в горлі дере,— сказав збентежений тато.
Літак зараз над могилою льотчика. Хто підійде, гляне,
то аж здригнеться: машина мовби жива. Ось-ось од землі одірветься, щоб у небо злетіти. І здається, що й льотчик у кабіні сидить — весь націлений у небо.
Коли відкривали той пам’ятник та полотнище спустили — всі оніміли. Навіть музиканти замовкли.
І тиша стояла — моторошна.
І в тій тиші — літак. Із землі, з могили — до неба...
Валя пе була б Валею, коли б одступилась од тата. Жінки, вони всі отакі: ладком та сопком — голову на спину повернуть. Скажуть, що так і було.
За дві хати од нас, на нашій же вулиці, вдовиця жила.
Та що — жила, й досі живе, тільки вже не вдова, а заміжня. Одарка Михайлівна, медсестра з тієї ж лікарні, що й дружина Юрченка.
Ну, те, що медсестра, не так і важливо — Валі аби порядна людина була. До того ж розсудила так: ожениться тато, на нове хазяйство піде, все ж трохи легше їй стане. Та й тата жалко: чоловік у розквіті сил, а самого себе живцем у землю закопує.
А тут Одарка Михайлівна поруч. Жіночка зовсім не зів’яла, все, що треба, при ній, чоловіка два роки тому одвезла на кладовище. Хрест простий і горбик приплеснути.
Та її за те ніхто й не судить на вулиці нашій: знали ж усі, що за "золотко" був її чоловік. Майже кожного дпя спектакль безплатний влаштовував: Одарку Михайлівну довкола хати ганяв. Як нап’ється, так і за сокиру:
— А туди твою розтуди: признавайся, з ким цілувалася?!
Біжить нещасна Одарка Михайлівна — ніг під собою не чує. Крос на тисячу метрів: поки двадцять разів кругом хати не обжене — не вгомониться. П’яний-п’яний, а ногами вимахує так, що й тверезий за ним не вженеться.
Може, тому Одарка Михайлівна до сорока п’яти літ зберегла поставу дівочу? Всі жінки нашої вулиці в електричку тільки боком пролазять, Одарка ж Михайлівна тонка, як стеблина. Легка, струнка й голову якось гордо тримає.
Вона через гордість свою й чоловіка не кидала. їй давно б із ним розвестися — не осудив би піхто, так гордість ота не давала. Як виходила заміж, мати-батько замалим у ногах не валялися, родичі гуртом вмовляли: поки не пізно, ріж та тікай! Він і тебе проп’є-прогуляє! То вона тільки волоссям стріпнула: