Тітка не озивалася місяць, Валя вже й непокоїтись стала, аж ось приносить з пошти телеграму: так і так, виїжджаю в п’ятницю, приїду в суботу, поїзд, вагон, навіть місце. Стрічайте!
— Що за причина! — вертів телеграму здивований тато.— Чого це вона раптом надумалась? Не їхала, не їхала, а це загорілося!
Валя тільки плечима стенула: у Валі таке невинне обличчя було, що й сам бог не здогадався б, що це вона заварила.
— Треба ж було колись і нас провідати,— сказала татові.— От вона й надумалась.
А коли в суботу, після обіду, стали збиратись до Києва, сказала татові:
— Ви, тату, хоча б поголилися.
— Та я ж учора голився! — провів по щоці долонею тато.
— То ж учора, а це сьогодні!.. І сорочку свіжу надіньте, бо ця вже пом’ята... А то тітка подумає, що я про вас і не дбаю.
— Ти диви, який ревізор до нас їде! — розсміявся тато. Розсміятися розсміявся, а таки поголився й сорочку свіжу дістав, не схотів тільки вдягати краватку: взимку й то не носив. "Петля па шиї". Валя й одступилася, перевірила тільки, чи черевики почищені: тато їх ніколи нз чистив. Якось Максим узяв для сміху один черевик та й начистив ще звечора. Такий полиск навів — пе треба й дзеркала. Тато взувся спросоння та й па роботу. Вже в електричці довелося ноги під лавку ховати: хоч роззу-"вайся! А па роботу з вокзалу йшов — усі на черевики татові тільки й дивилися.
Було ж потім сміху: тиждень згадували...
Ну, гаразд, сіли, поїхали. Тато за рулем, як нова копієчка, поруч Валя, теж причепурена, а позаду хотіли вже вмоститися ми, так Валя прогнала. Не пустила навіть Максима.
— А тітка де сяде?
— Тітка що, все заднє сидіння займе?
— Все не все, але ж у неї будуть і речі!
І як у воду дивилася: зупинився вагон, тато потім розповідав, підбігли вони ото вдвох, а їм назустріч — гора клумаків. Закупорили вихід — пі туди пі сюди. Потім довідалися, що тітка за сто кілометрів од Києва в тамбур клумаки оті витаскала: боялася, що злізти не встигне. Утрьох ледь доволокли до машини: як тітка все те на собі й тягла!
Тітка сіла попереду, поруч із татом, а Валя вже позаду. І ми, що назустріч їм вибігли, побачили, що наша машина на одне колесо аж присідає: нащо вже тато в тілі, дев’яносто з гаком, та тітка його переважила. "Всю дорогу за ресори переживав!" — скаже потім тато Максимові.
Ну, приїхала тітка — навезла повну хату гостинців: і смаженого, і вареного, і ковбас, і сиру, і масла, і яєць два повні кошелі, сот шість, як пе більше. "В неї що — птахоферма?" — спитав зачудовано тато. Наділила гостинцями, особливо онуків, та й сіли до столу.
ї ніколи наш стіл так по тріщав од їстівного. Що тітка виклала, а що й Валя постаралася: два дні готувала. Тут же й дві пляшки: одна з наливкою домашньою, нашою, а другу тітка поставила:
— Ви думаєте, тільки у вас уміють робити, ге? А по-куштуйте-но нашої! — Голос у тітки веселий, дзвінкий, на ВСю щоку рум’янці запечені, а брови вилискують молодо. Як сіла поруч із Валею, то майже ровесниця. От якби тільки не така товста, стілець аж потріскує. Як сідала, то ми всі так і завмерли; впаде — пе впаде? Стілець, слава богу, вйтримав — пе розламався.
Налив тато з пляшок: чоловікам із тітчиної, жінкам — вже із нашої, онукам — лимонаду, потягся чаркою до тітки:
— З приїздом вас, Ганно Степанівно!
Хильнув і одразу ж за хліб ухопився — занюхати.
— З чого ви її гнали?
— Та вже ж не з роси! — відповіла весело тітка.— Тож будьте здорові й щасливі, щоб вашу хату лихо минало, щоб жили у достатках! — Пила, мов цілувалася з чаркою.— Та й наливка ж смачна! Це ти, Валю,, робила?
— То у нас тато. Він у нас на всі руки майстер.
— Отакий же був і мій чоловік,— похвалилася тітка.— За що було не візьметься — аж горить...
Випили за світлу пам’ять тітчиного чоловіка. І за нашу маму випили. Поїли, погомоніли та й незчулися, як і вечір заліг: спати пора, бо тітка ж натомилася з дороги.
— Такі смалії в тому поїзді їхали, що й вікон пе видно було. Ви, бачу, не курите? — повернулася до тата.
— Курю. Тільки після того, як вип’ю.
— Отак і в нас па селі: то за чарку, щоб закурити, то за цигарку, щоб випити... А мій чоловік, царство йому небесне, цигарки в рота не брав... І мене за всю жизнь не зобидив ні разу. Хоч би пальцем торкнув... Ото тобі, Валю, збрехала циганка, та й мене обдурила: наворожила, коли ще була дівкою, що чоловік мене задушить у постелі. То я, коли Пилип до мене посватався, не знала вже, що й робити. І виходить моторошно, і не виходити жалко: перший же нарубок на все село!.. То хочете — вірте, хочете — ні, а як поженилися, то пе одну нічку повік не стуляла, все здавалося, що Пилип ось-ось до шиї руками полізе... Еге ж, отакі вони, ті цигани!
— Ну й балакуча ж! — сказав тато Максимові, коли вийшли удвох покурити на ганок.
Валя тітці в тій же кімнаті, де їли, й послала: на ліжку, що на ньому спала з Максимом. Подумала спершу про мамину, там ліжко стояло таке, що й слона поклади — не прогнеться, та одразу я? згадала, як вони з Максимом після маминої смерті хотіли туди перебратись, а тато їх не пустив: "Хаіі там онуки живуть!" Тож, пославши тітці на ліжку, а собі й чоловікові вже па підлозі, довго не могла ще заснути: прислухалася, як під татом пружини риплять. Теж, мабуть, якісь думки сон проганяли. Не витримала, розбудила Макеима, що вже був захропів:
— Ти не спиш?.. От якби тато оженився на тьоті!
— Ти чого на ніч об’їлася?
— Нічого!.. Тітка хіба пе людина?
— Людина... Тільки ж дуже товста.— Максим аж розсміявся тихенько,— її обііімати — вірьовку в руки брати треба!
— Сам ти вірьовка! — сказала Валя з досадою.— Замовкни, бо спати не даєш!
Максим замовк. Обернувся спиною, засвистів у сонну сопілочку. А Валя другого ранку схопилася — ні тітки, ні тата. Лише діти товчуться: подушками одне в одного кидаються. Нагримала, вуха насмикала, на кухню пішла. А там шипить, а там шкварчить: тітка, як багатоверстатниця, млинці на двох сковородах смажить.
— Ну коли ви схопилися? Поспали б іще!
— Я вже, доню, виспалась. Ти б іще полежала. Тільки й того, що молодою в постелі поніжитись. Максим іще спить?
— Спить. Чи ви Максима пе зпасте? А тато в дворі?