— А! — засміявся він радісно (краще б не сміявся — таке чисте й ясне стало в нього обличчя: наче перенісся одразу на кілька років назад; у Даринки навіть очі щемом зайшлися й щось підкотило під горло; відчувала: ось-ось розплачеться).— Ну як же, пам’ятаю. Ти мене там ледь не втопила. В п’ятому класі.
. ■— Де ж тебе не топити, як ти плавать не вмів.
Він засміявся ще дужче. Наче той спогад був йому хтозна-який приємний.
— Вона стоїть уже зовсім оголена,— мовила Даринка зажурено.— Все листя скинула з себе.
— Ти туди ходиш?
— Ходжу. Щовечора. Як добре стемніє. Щоб ваші не вгледіли та не встрелили часом. Стою і дивлюся на річку, в якій ми купались так весело. І сьогодні піду. А що, вже й до верби не можна ходити? — спитала.
— Чого ж...— збентежено він.— Хлопці тільки щоб не помітили. Нам е наказ: стріляти одразу. Комендантська ж година...
— Хай стріляють,— сказала байдуже Даринка.— А я буду ходити. Ну, бувай. Спи на здоров’я!
— Даринко!
"Ох, не називай мене так! Не називай!"
— Що? — обернулась.
— А мені прийти можна?
Відповіла якомога байдужіше:
— Приходь. Верба ж не моя.
Ледь діждалася вечора. Сіла вечеряти — ложка не лізла до рота. їла силоміць, лиш би мати не допитувалась, чом не їсть. Ледь у шибках стало сизіти, потягнулась до куфайки: ночі вже стали холодні, та ще над водою.
— Куди це ти, дочко?
— До Віри.
— Гляди, добігаєшся. Підстрелять — що тоді одна робитиму?
— Не підстрелять: я городами.
— Ой, гляди!
— Я, мамо, недовго,— і з хати бігцем.
До верби поки добралася — стемніло.
Даринка сюди і вчора приходила: принесла молоток. Все до деталей продумала, не забула й про глибоке дупло, що чорніло в стовбурі. Колись дівчата одна одну лякали, що там гадюки сидять. Тож перед тим, як покласти туди молоток, Даринка спершу поширяла кілком: може, й справді гадюка сидить. І лише пересвідчившись, що там нічого немає, опустила молоток.
І зараз, до верби підійшовши, в першу чергу перевірила: на місці? На місці. Ручка холодна й слизька, Даринка аж здригнулась від дотику. Захотілося раптом податися геть, забути про все, але якась сила, їй не підвладна, втримала на місці. Примушувала стояти, вдивлятися в темряву, вслухатися в кожен звук підозрілий і молити невідомо кого: "Хоча б уже швидше — так або так".
Враз подумала: а що, як він прийде без автомата? Запросто може прийти. Як же вона про це раніш не подумала? Скільки часу даремно змарновано. Ладна була заплакати: таке на себе зло взяло! І коли він появився, коли кашлянув: це я, мов, не бійся, коли його темна постать виросла поруч, перш, що намагалась роздивитись Дарин-ка,— висить у нього автомат на плечі чи не висить.
Висить!
— Ти з автоматом? — розсміялась нервово: хотілося, щоб і він те підтвердив.
— Та, знаєш, якось уже звик до зброї.— Думав, що вона з нього кепкує.— Ох, і ніч яка: вся у зірках! У воді оно відбиваються, наче пливуть.
Даринка ж нічого не бачила: ні зірок, ні ріки — тільки чорне дупло. І здавалось воно величезним, й чорнота у ньому була як у розкритій могилі.
— Закурити дозволиш? — спитав гречно.
— Кури,— ледь розціпила зуби: її всю трусило.
"Хоча б уже швидше. Хоч би швидше..."
Він дістав з кишені цигарку, затис в зубах. Дістав сірники, чиркнув, ховаючи вогник у долонях, щоб не було, мабуть, видно, нахилився припалюючи.
"Ну, давай!" — вдарило дзвоном в голові Даринці. А руки не слухались, а ноги приросли до землі, і він ось-ось, припаливши, розігнеться...
— А, чорт!
Вогник погас, він знову чиркнув, нахилився ще нижче.
І тоді Даринка, одірвавшись нарешті, вихопила з дупла молоток і, коротко схлипнувши, опустила його на потилицю.
Запалена цигарка, описавши дугу, світляком полетіла додолу. Гикнувши, він упав на коліна, зарився в землю руками. І Даринка, замахнувшись щосили, вдарила його ще раз. Картуз, наче оживши, злетів з голови, а він мовчки ткнувся в землю обличчям.
Стояла, закам’яніла, отерпла, тупо дивилась на тіло, що непорушно застигло в ногах. Воно здавалося зараз таке довге, наче він виріс удвічі перед тим, як померти. В ній мов щось клацнуло, болісно й голосно, клацнуло та й замкнуло всі до одної думки. І вона стояла, обмерла, від усього живого відчужена, і здавалося їй, що стоїть цілу вічність. Що й ніч уже збігає і ось-ось стане світати.
"Та що це я!"
Ворухнула рукою: провести по очах, по обличчі, зірвать оцю плівку, що скувала її, а рука була важка, мов чавунна. "Молоток!" Вкинула поспіхом непотрібний уже моло-ток в дупло й відразу ж подумала, що краще б — у річку: там уже ніхто не знайде, але відчувала, що більше не зможе й доторкнутись до нього.
Нахилилася поспіхом, вхопила автомат, що лежав поруч із ним, і він, наче оживши, потягнувся рукою за зброєю. Заціпеніла од жаху, довго не могла зрозуміти, що то рука просто піднялася на ремені, коли потягнула до себе автомат.
Рука врешті впала, звільнившись,— гупнуло так, мов об землю багатопудовою брилою вдарило. Здалося, той звук докотивсь до містечка, побудив усіх людей.
Притискаючи до грудей автомат, Даринка щодуху бігла додому. Гнала, як ніколи в житті, бо він уже біг за нею і його руки, довжелезні, чорні, нещадні, торкались її спини. А лугові не було кінця, а хати все не появлялись.
Вбігла нарешті в двір, вскочила не в хату — в сарай. Впала на сіно, довго лежала, судомно хапаючи повітря скривленим ротом, і хотілося роздерти на грудях одежу, що душила обручем. її всю трусило, зуби виклацували, серце болісно схлипувало. І темна голова його, по якій вона вдаряла, невідступно гойдалась перед очима...
Вранці, мигцем глянувши в люстро, здивувалася, що не посивіла.
Зайшла в хату мати.
— Ох, доню, біда!
Дарипку так і кинуло: автомат! Вони знайшли автомат!
— Яка біда?
— Михайла вбито. Там нагнано поліції: весь луг укрили, як галич. А що вже матері нещасній — не доведи й помилуй! Так кричить, так кричить...
Ховали Михайла наступного дня, пішла на похорон і мати. Даринка ж — з хати ні кроку. Забилася в пайглухі-ший закут, затулила долонями вуха, щоб не чутно було, як голосить тітка Горпина, як посилає страшне материнське прокляття вбивці рідного сина — все одно було чутно, проривалося й крізь долоні, і Даринці здавалось, що вона збожеволіє.