Навпомацки спустилися в землянку. Тут стояла ще густіша темрява, тхнуло духом не нашим — чужинським. Важким, неприємним.
Обережно поставила глек, поклала важкий клумак. Дістала свічку, сірники, запалила. Вогняний язичок боязко лизнув темряву, наче пробуючи її на смак,— нічого, сподобалось, і він розгорівсь сміливіше. Темінь подалася налякано, тулячись до стін, обшитих дошками. Даринка заходилася розв’язувати клумак.
— Оце принесла, щоб було на чому лежати. Во хіба я? можна на голих дошках!
— Спасибі, Даринко! Подякуй і матері.
— Еге ж, їм подякуєш! — засміялась.— А рогачем по спині не хочете? Ось і сало, хліб... Ви ж, мабуть, голодні.
— Щось їсти не дуже. Весь час хочеться пити.
— Та вода ж у глеку! Прямо з колодязя. В нас вода смачна, аж солодка! — Не втрималась, щоб не похвалити свою воду.— Заждіть, осьо кухоль,— бо він уже хотів пити прямо з глека.
Дивилась, як він жадібно п’є, і серце краялось.
— Я вам повне відро принесу.
— Спасибі, Даринко! Не знаю, що без тебе й робив би... Ну, а тепер давай перев’язуй. Не забула, як навчали в школі?
— Не забула,— збліднувши, відповіла. Із сміхом обмотували одне одному здорові руки й ноги, дивились, як на забавку, а тут же рана справжнісінька і не бинт на плечі — запечений кров’ю лубок. Даринка боялася й глянути, не те що підступитись до нього. Воно ж, мабуть, болить!..
— Оддирай, я витерплю! — сказав крізь зціплені зуби. Ще й одвернувся до стінки.— Давай, не жалій.
Бинт тріщав, наче шкіра, бинт опиравсь, мов жива зла істота, що вп’ялась на смерть у розбухле плече. В Дарин-ки мліли руки й ноги, вона вже майже нічого не бачила, бо й сльози туманили очі, й серце колотилося в грудях. А тут іще він попросив (глухо, крізь ледь стримуваний стогін):
— Не смикай.— І Даринка застигла зовсім.
— Чого ж ти? Давай!
— Не можу,— озвалась крізь сльози.— Вам же болить!
— Не болить! — відповів якось аж зло.— Ти тільки не смикай.
Поки розрізала гімнастерку й сорочку, поки оддерла той бинт, згоріло півсвічки. Від рани, від сукровиці, що витікала, від бинта, що лежав на підлозі, тхнуло нудот-ливо, а на плечі — кривава шкіра.
— Обмий,— сказав, бо Даринка хотіла так і перев’язувати.
Набрала в кухоль води, зливала на білу хустину, витирала, ледь торкаючись шкіри. Плече таке гаряче, наче під шкірою суцільний вогонь.
Перев’язала рушником, довжелезним, весільним, ще маминим: "Оце, дочко, як знайдеш собі пару, то згодиться і тобі",— і йому стало мов легше. Тільки пробачивсь, що не може більше сидіти.
— Щось таке в голові...
Ліг на кожух, на подушку, ще й очі заплющив, і такий жаль пронизав Даринку, така ніжність до нього десь узялася, що вона не витримала — заплакала. Рюмсала, як мала дитина, і обличчя кривилось, і посмикувались губи.
— Не плач. Я ще не вмер.— Бач, очі заплющені, а помітив!
Ще трохи полежавши, звівся, сказав їй збиратись додому.
— А як же ви? — схлипнула жалісливо Даринка.
— Я буду на тебе чекати. Ти ж ще прийдеш?
— Прийду... Вдень прийду,— І щоб він не подумав нічого такого: — Все одно ж по жолуді треба йти...
Коли вже зібралась, запитав її:
— Ти про мою дружину нічого не чула?
Мотнула головою — ні. Коли був на фронті, часто її згадувала: зайти, довідатись, що з ним, пише ж, напевно, листи, але не наважувалась. І від того починала її ненавидіти.
— Ти можеш сходити до неї? Чуєш, Даринко? — Бо вона мовчала.
— Можу,— відхтовіла над силу.
— Передай, що я тут. І, якщо зможе, нехай навідається... Ти їй розкажеш, як мене розшукати. Скажи тільки, хай стережеться, щоб ніхто не підгледів. Добре?
Він іще щось казав, а вона чула одне: він її любить! А що їй робити, Даринці? Куди подітися з своєю любов’ю?
Поверталась додому, як ніколи, нещасна.
"ІЦо ж,— сказала сама собі вже в постелі, після важких та невтішних думок.— Любить — хай любить: я їм на заваді не стану. Приведу її за руку: осьо ваш чоловік! Цілуйте його, скільки хочете! Залишу й піду".
І від того їй стало мов трохи легше.
Спала не спала: піднялась до схід сонця.
— Та ти, дочко, хвора! — бідкалась мати,— Глянь, які синці під очима. Й лице он аж спите.
Синці? Спите лице? А якою вона ще могла бути?
— Я, мамо, не хвора! — Бо ще з хати не випустить.— Я, мамо, здорова. А синці через те, що погано сю ніч спала.
— Отож і спала погано, що хвора,— кує своє мати.— Ти куди це збираєшся? — Бо Даринка, сполоснувши наспіх обличчя, взяла з шафи плаття. Оте, єдине, святкове.
— Пройдуся до Віри.
— Та ти хоч поснідай! І хто теперечки отак наряджається?..
— Та треба ж провітрити.— Щоб вона появилась на очі отій у чомусь буденному! — Ось його вже й цвіль обсіла.
— Знайшла час провітрювали! Попадешся німцям на очі, вони тебе провітрять!
— Не попадусь.
Мати ще щось бурчала, та Даринка вже не чула її — йшла вулицею.
— Здорова була!
Сусідський хлопець, її однокашник. Колись був Михайлом, а тепер — поліцай. На рукаві пов’язка із свастикою, автомат за плечем. Даринка, коли Віра вперше сказала, що Михайло записався в поліцію, не повірила: не. може бути! Вона ж із ним за однією партою сиділа, була в нього майже закохана, поки не появився Віктор Михайлович. Він же сам на хвіртці своїй вирізав серце, стрілою пробите, літери — ДО: ініціали Даринчині. Показав їй якось, як найзаповітнішу свою таємницю, і вона тим дуже гордилась. То щоб Михайло записався в поліцію! Та того бути не може!
Записався. Щодня повз двір проходить, хизуючись пов’язкою та автоматом. А його мати, тітка Горпина, до них навідуючись, невістонькою обзива її. Сучка облізла! Жаба ротата! Гадюка слизька! В Даринки й щоки від образи палали, коли тітка Горпина врешті забиралася з хати.
І сльози в очах.
— Ти б, дочко, обережніше з ними,— докоряла налякано мати.— Бачиш, який зараз час.
— А що вона обзиває невісткою! — фиркала сердито.— Я її просила, еге?
Не відповіла на привітання. А йому як вода з гусака.
— Куди йдеш?
— На кудикину гору!
— І я разом з тобою,— реготнув дурнувато: мабуть, і досі серце на хвіртці поновлює. А тут ще оце плаття святкове. Що так личить Дарипці. Знаття — не одягла б нізащо!
— Ну, чого ти до мене пристав? — зупинилася сердито.— Що тобі треба? — ногою притупнула.