За якийсь час залишив дот: тут запросто можна було застудитись. Заліз в окоп поряд, став думати, що робити далі. Як добратись додому, щоб ніхто не помітив.
Через річку якось переберусь. Знав брід, недалеко від висадженого залізничного мосту, там води по пояс, не глибше, а як пройти вулицями? Вирушу, звісно, вночі, коли всі поснуть, але ж центр, певне, патрулюється німцями, бо он, над колишньою селищною Радою, полощеться прапор, звісно ж — не наш. А фашисти отак запросто прапора не вивішуватимуть: там якщо не штаб якоїсь частини, то комендатура. Постараюся, звичайно, триматись подалі од центральної площі, але як ти її оминеш, коли будинок, у якому я живу, стоїть поруч. А пропонували ж, коли ми побралися з Лілею, квартиру в іншому місці, майже під лісом. Так захотілось, бач, у центрі!
Та годі, якось проберусь. Не може того бути, щоб не пробрався! А наткнусь — буду відстрілюватись. ІЦе подивимось — хто кого!
Дістаю наган, перевіряю набої: чи не витрусив часом. Ні, барабан повен та ще сім у запасі. Хоч перезаряджати в разі чого буде ніколи. Та й навряд чи вдасться це зробити однією рукою.
Бісова рана: болить — не вщуха. Перев’язати б — одразу полегшало б. Нічого, якось перетерплю — недовго лишилось.
Як добре, що наша кімната має окремий хід. Постукаю тихенько у вікно: "Лілю, це я..."
Що робитиму далі — не знаю. Забороняв собі про це навіть думати. Йобачити Лілю, позбутись оцього пеїхучого панцира — і нічого більше не треба. А там буде видно. Швидше б тільки спливав оцей день, якому кінця-краю немає.
Незчувсь, як заснув. Таки добре вимучився, коли навіть біль у плечі не завадив заснути. Щось верзлося, марилось, щось гаряче й темне весь час добивалося в затьмарену свідомість. Я, здається, стогнав і просив пити, але з кухля, що його мені подавали, не витікало жодної краплини вологи. Від образи, від спраги стогнав іще дужче, й так себе було жалко, так нестерпно жалко, що не витримав і розплакався вголос. Прокинувся, а в мене й справді було мокре від сліз обличчя, в роті палало вогнем — так хотілося пити. Дивився на річку, повну води, дивився і думав, що коли не нап’юсь оце зараз, негайно, то помру або збожеволію.
Ковток! Один лиш ковток!
Вийти з лісу, добігти, припасти, зануритись, а там будь що буде!
Та в мене вистачило здорового глузду дочекатись вечора. Більше, правда, ждати не міг: як тільки почало смеркати, виліз з окопу й спустився до річки. Німці чи поліцаї, які могли мене зараз помітити, просто-напросто не існували для мене: бачив лише воду!
Напившись, довго лежав у солодкому забутті. Біля обличчя тихо шурхотіла ріка, мені здавалось, що вода тече крізь мене, вимиваючи втому, навіть рана моя немов менше боліла, і я знову заснув. Міцно, відразу, наче дитина.
Розбудив мене гуркіт німецьких літаків: їхнє тоскне виття навчився відрізняти й уві сні. Ось-ось розпочнуть смертельну свою карусель, а я ж лежу, незахищений...
Зірвавсь та й зупинився, отямившись. У небі й справді гули німці, але ж я не на передовій, яку вони мали бомбити!
Дістав трофейний годинник, на циферблаті якого світилися цифри,— третя ночі, пора.
Швидко знайшов брід, не роззуваючись (куди вже мені роззуватись, однорукому!), перебрався на той берег і, затиснувши наган, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, пішов уперед. Йшов і пригинавсь мимоволі, хоч темінь стояла така, що за крок нічого не було видно.
Містечко зустріло сонною вулицею. Ні шелесне, ні зблим-не. Не озивалися навіть собаки, чого я найбільше боявся. Тримаюсь парканів, сторожко вдивляючись у темряву, готовий завмерти при найменшому русі. Але попереду було тихо й порожньо, так тихо й порожньо, що мені стало моторошно. Здається, німці, помітивши мене увечері над рікою, засіли й чекають.
Ось і площа, будинок селищної Ради — навпроти. Припавши до паркану, завмер, намагаючись хоч що-небудь розгледіти. Нічого не видно. Тихо. Мертво. Ані шелесне.
Може, й справді тут нікого немає?
А прапор?
Що — прапор? Повісили й забралися геть. Або сплять десь покотом, впевнені у власній безпеці. А ти, дурню, стоїш. Постій, постій, поки дочекаєшся ранку. Отоді вже попадешся — точно.
Відчуваю, що не вистачить сил: оминати всю площу попід парканами. Десь упаду й не зведуся. А може, таки перетнути. Подалі од того будинку. На площі ж, здається, нікого немає.
Ех, будь що буде! Раз помирати!..
Одірвався од паркану, швидко пішов.
— Хальт!
Вдарило пострілом, сліпуче спалахнув ліхтарик.
— Хенде хох!
Я вистрілив прямо в ліхтарик, метнувся вбік, у темряву. Світло одразу ж погасло. Пролунав болісний зойк. Прошиваючи тишу, затріщав автомат. Автоматна черга пройшлася над площею, над головою засвистіли, затьохкали кулі. Зігнувшись, щодуху побіг: біг так, як ще ніколи не бігав у житті. Вскочив у якусь вулицю, погнав нею, як заєць, не думаючи, куди приведе.
А за мною вже наладилась погоня: я, здається, сполошив цілий полк. Постріли, вигуки, важкий тупіт навздогін. І кулі над самісіньким вухом.
Хоча б не зачепило!
Став задихатись. Вихекував гаряче повітря — з хрипом, з болем, із стогоном. Підгиналися ноги, обертом ішла голова. Відчуваю, що ось-ось упаду і тоді — кінець, тоді вже ніщо не врятує. Подерся через низенький пліт. Зачепився ногою, полетів головою донизу. Вдарився щосили плечем і одразу ж утратив свідомість.
Мабуть, довго лежав непритомний. Бо коли прийшов до тями, вже почало сіріти. Звівся над силу (в голові так шуміло й дзвеніло, що чутно було, мабуть, і на площі), поволікся в глиб двору, повз низеньку хату, вікна якої чорніли майже при самій землі. Довго плутався в якомусь бадиллі, поки врешті вибрався на край городу. Ледь подолав глибокий рів, видерся під верби на стежку.
Стежка вела під городами до лісу: я не раз нею ходив на прогулянку з Лілею. Одразу ж після одруження. Цілувались під кожною вербою, бо не могли втерпіти до лісу. Припав до верби, і вона запахла мені Лілиним тілом... Невже дружина оце зараз спить? Невже не прокинулась, коли був майже поруч? Я застогнав: з розпуки, з відчаю, застогнав і вдарив по вербі кулаком. І тоді лише до мене дійшло, що загубив десь наган. Мабуть, коли впав біля отого паркану.