— Були, прошеїМ пані,— відповів сумно лікар.
— Померли?
— Шваби побили... Одному мені і вдалось врятуватись... Аби не Совіти, і я мав би кулю межи очі...
Ганна хотіла спитати, хто такі "шваби", та одразу здогадалась, що то таки німці.
— За що ж вони їх постріляли?
— Бо вони, прошем пані, євреї... І я, прошем пані, єврей.
Ото! А на еврея мовби й не схожий. Та й яке їй, власне, діло до того! їй, Ганні, аби порядною людиною був. А цей — видно одразу ж, що хороша людина. Делікатний такий: іде і все дорогою поступається. І молодий-моло-дий... У Ганнинім серці вже й жаль до нього закублився.
— То скільки ж вам рочків? — спитала, як дитину малу.
— Тридцять їден, прошем пані.
— Ото!.. А я вам і двадцяти п’яти не дала б!.. І досі ото нежонаті?
— В нас, пані, так рано не женяться... Спершу треба мати капітал, а тоді вже шукати кобєту. З добрими статками. Тридцять літ — то якраз кавалер, прошем пані...
— А моєму кавалерові всього двадцять сім! — розсміялася Ганна.— А женився — не було й двадцяти. І я в сімнадцять заміж вискочила. Двійко діток у нас,— розповідала охоче.— Синок і дочка. Старшому — сім, а меншенькій — п’ять... Та ви самі ось побачите... То як же вас хоч звуть?.. А то йдемо, а як вас звати, й досі не знаю.
Лікар усміхнувся зніяковіло, наче його бозна про що й запитали.
— Янкель...
— Це по-нашому Яків?.. А тата як звали?
— Давид, прошем пані.
— Яків Давидович... Оце хоч знатиму, як вас величають. А то йдемо і не знаю... А мене зовіть Ганною... А чоловік мій — Іван... А осьо й дітки мої! — сказала, захо-дячи в двір.— Колько, ходи сюди, познайомся з дядьком!.. А ти ж чого, Марусю, засоромилась? — Підхопила на руки обох, з підсвідомим кокетством оглянулась на лікаря: та подивіться Я{, які вони в мене!..
Так і до хати зайшли: Ганна з дітьми на руках, лікар — з портфелем.
— Іване! — закричала Ганна з порога.— А подивись, кого я привела!
І не встиг бідолашний Яків Давидович отямитись, як уже сидів за столом. По один бік — Іван, Ганна — по другий, а діти — навпроти. Перед ним поставили таку миску борщу, що можна було в ній і втопитися, хліб накраяно величезними скибами, і гранчасті скляночки стограмові по вінця наповнені: гість же, не можна без цього!
— Ну, будьмо!.. Щоб ложка рота не дерла!.. Щоб вам у нас добре жилося та знайшли собі пару!..— Ганна примовляє, як сипле горохом.— Іване, та припрошуй же гостя! — Бо Іван, відтоді як одружився, не розтуляв уже й рота.— Будьмо!
Будьмо, то й будьмо. Іван перехилив — шкалика ледь не ковтнув, Ганна не відстала од нього, ще й перевернула вверх денцем: отак у нас п’ють! — Яків Давидович же як ухопив, то ледь одкашлявся: смердюча, пекуча, ще й гірка, як отрута! Більше вже й не давав наливати.
— Ні, ні, прошем пана! — прикривав налякано шкалика долонею.
А їв мовби й нічого. І борщ увесь витьопав — не втопився, і від вареників з сиром не відмовлявся. Тільки під кінець аж стогнав, бідолага.
— Ви мене, щоб ви були такі здорові, обгодували на смерть! — Коли Ганна бідкалась, що як слід і вгостити було нічим.— Я, скільки й живу, так не їв!
З-за столу як повставали, уже було темно. Ото як збіг час!
Поки Ганна прибирала, Іван запалив лампу. Сиділи потім, розпитували, як воно жилося в Польщі. Яків Давидович, спасибі йому, виявився чоловіком не гордим, тільки частенько доводилось його перепитувати: вживав не наші слова. Та ще пе "щокав", а "цокав". Смішно так розмовляв і незвично.
І як виходив, схилився перед Ганною:
— До відзення! Цілую пані ручку!
І — цмок її в руку! Ганна ледве не впала, їй-богу! Питала потім чоловіка, що провів лікаря (надворі ж темно, недовго й заблудитись):
— Він і тобі руку цілував?
— Ще б чого! — здивувався Іван.— Що я — піп?
— А мені поцілував... Ось сюди...— І поціловане місце понюхала: мовби й не пахло нічим особливим.
Ото як люди живуть: одне одному руки цілують!
Пізніше переконалася Ганна: Яків Давидович цілує руки тільки жінкам. Та й то не всім — лише знайомим. Та воно й зрозуміло: всім підряд цілувати — губів не настачишся!
Новий лікар усе більше подобався Ганні. Скромний такий та поштивий, а що вже делікатний — ніколи поперед тебе не полізе в двері!
— Прошу! — Уклониться ще й двері притримає.
Буде ж комусь чоловік — пошукати такого!
— Ви б, Якове Давидовичу, женилися! — казала Ганна не раз, коли вони лишалися вдвох: Ганна — прибирати, а він все щось у паперах своїх копався.— Знайшли б собі дівчину гарну...
— Де ж я її, пані Ганю, знайду?
— Овва, та у нас дівчат — хоч у копи складай. Цього добра й сіяти не треба — саме сходить...
— Коб таку паненку, як ви, пані Ганю,— жартував він не раз.— Може, в пані є молодша сестра?..
І ще кілька разів обідав у Ганни: силоміць майже приводила. Не могла спокійно дивитись, який він худий та захарчований. Од тих бутербродів і до могили не довго... І часто-густо приносила з дому то пиріжки, то вареники — підхарчовувати. Намагалася занести тоді, коли він лишався один:
— Оце вам од зайця!
І сердилась, коли вій відмовлятися пробував:
— Беріть, бо за пазуху вкину! В пас як дають, то бери, а як б’ють, то тікай!..
Яків Давидович і брав, спасибі йому. А одержав першу зарплату — з’їздив до Києва. Привіз Ганниним дітям гостинці. Марійці — ляльку з дитину завбільшки, кладеш — очі блакитні заплющує, зводиш — розплющує, ще й пищить: "Ма-ма!" — дочка з тією лялькою й спала, а Колькові двоствольного пугача і пробок цілісіньку пачку. Показував малому, як стріляти, і невідомо було, хто більше тішився тією стріляниною. Як усмалили з двох стволів, то Ганна їх замалим не віником з хати: "Ану, забирайтесь надвір, бо ви тут мені й шибки повисаджуєте!" І діти відтоді, як тільки він появиться в хаті: "Дядя Яша... Дядя Яша..." — з колін у нього не злазять.
— Вам своїх треба завести,— казала не раз.
— З мене й чужих вистачає,— відповідав, усміхаючись, Яків Давидович.
Що вистачало, це точно: з ранку до вечора приводили та приносили до нього в кабінет. Та все хворих, усе немічних, усе з якоюсь бідою — Яків Давидович був дитячим лікарем, педіатром по-вченому. І, що дивно, діти так і тягнулись до нього. В іншого кричить — з рук видирається, аж посиніє часом, а тут хоч би писнуло. Тільки сльози на очі, а Яків Давидович уже коло малого й присяде: