Відтоді минуло два місяці. Одарка Михайлівна давно пересердилась, вона якось навіть обмовилась, що вперше відчула, що в їхньому домі появився справжній мужчина. Величезні "ліхтарі" па обличчі Василя Васильовича відцвіли, зблякли, і йому не треба було щоразу пояснювати, що то він перечепився і впав. Усе стало на звичну колію, обійшлося навіть на службі, Кобзик так же акуратно ходив на роботу, як і до цього, і був, врешті-решт, задоволений монотонним плином життя.
Тільки іноді, без якихось особливих причин, у ньому починав ворушитись неспокій. Якесь невдоволення, якийсь поклик невиразний, якась туга хтозна й за чим. І тоді він ішов до паркану, відчиняв хвіртку і довго дивився на те місце, де сидів колись чорт.
ПАМЯТЬ
Хоч минуло більше сорока років і глибокі воронки позаростали густими чагарниками, а молоденькі берізки-са-мосійки могутніми деревами піднялись над окопами; хоч розвернуті нещадними вибухами доти позасипались піском, позапливали рудуватою глиною і грізні колись амбразури моторошно чорніють порожніми очпицями; хоч там, де сорок літ тому моята було тільки повзати, рятуючись од смерті, поснувались веселі стежини і дзвінкі голоси ламають сонячну тишу,— війна все ж по пішла з цього лісу. Бо гіркий її слід проляга пе тільки через напівзасипані окопи та доти, протитанкові рови й траншеї, а й через пам’ять людей, яких лишається все менше й менше, і коли помре Ганна Майданська — обірветься ще одна ниточка того пекучого сліду, і він стане на ту ниточку тонший.
В той час річка не була спрямлена, луг не був висушений та переораттий, буйні зарості верболозу не були винищені, під корінь вирубані: могутньо й нестримно розливалась майже щовесни ріка, підступаючи до самого лісу, а хати заглядали своїми веселими вікнами в її чисті води. А спадала вода, річка входила в одвічні свої береги, струмувала протоками, затоками, ярками, і численні озера, озерця чи просто кольобахи розплескувались по всьому лузі, поміж очеретів і кущів, поміж трав, високих, до пояса, поміж килимового розсипу квітів — ні пройти, ні проїхати до глибокої осені, до перших морозів, які скують оті води дзвінкою, кришталево-прозорою кригою.
Тож і німецька техніка, всі оті танки й вантажні машини, що сунули навально головними шляхами, ткнувшись у висаджені й спалені вчасно мости, потикались-потика-лись уздовж берегів та й безпорадно завмерли, і був виграний час, кілька діб дорогоцінного часу, поки наші війська, які по тривозі підтягайся з Києва, міцно засіли по той бік, у лісі, обкопавшись окопами, націлившись дотами,— шлях ворогові було перетнуто не на тиждень чи два — на кілька місяців.
І оті кілька місяців, що вплинули на подальший хід війни, величезна армія німців, насичена найпередовішою технікою, товклася безсило вподовж невеликої річки, бо тепер затримували її не тільки болота й озера, а насамперед наші люди, одягнені в солдатські мундири, які засіли в отих окопах та дотах.
Почалися запеклі позиційні бої, з артнальотами й бомбовими ударами, і Ганна Майданська, яку німці виселили в погріб, не раз притискалась до холодної стіни, затуляючи собою дітей, бо довкола двигтіло так страшно, вибухало так моторошно, що, здавалося, погріб не витрима та й обвалиться на них важким склепінням своїм. І коли б не похоронка, з якою Ганна не розлучалась, відколи й отримала, вона, може, й закричала б щосили, щоб чутно було аж на тому боці: "Та куди ж ти, Іване, стріляєш?!" — а так лише здригалась разом із стіною, все міцніше притискаючи до себе дітей.
Чоловік Ганни, Майданський Іван, у перші ж дні пішов, мобілізований, на фронт, перший з містечкових чоловіків і загинув, бо комусь же треба було бути першому. Похоронка надійшла через три тижні, і на пошті довго вагались, як вручити її Ганні: отак і однести чи на мітингу. Ганна не встигла як слід і наплакатись, як появились німці, а тоді вже було не до сліз...
Ганнина хата стояла край містечка, під самісіньким лісом, а город спускався до лугу, і в кінці городу німці поснували дроти, посадили протипіхотні міни: так боялись наших розвідників. Удень не потикали й носа на город, бо з того боку стріляли, як і вони стріляли на той бік, тільки вона, Ганна, брала сапку й виходила серед білого дня полоти та підгортати картоплю, бо війна війною, а прийде зима та й спитає, що ви запасли, і німці спершу кричали на неї, проганяючи, а потім махнули рукою,— Ганна втікала з городу лише тоді, як починали стріляти з гармат чи з мінометів, бо міна-снаряд не розбирає, хто свій, хто чужий. "Шнель, матка! Шнель!" — реготали німецькі солдати, виглядаючи з окопів, і Ганна "шнеляла" так, що спідниця лопотіла, бо згори, обвалюючи небо, вже летів перший снаряд, і його невидима тінь падала прямо на Ганну. Ганна вкочувалась до погреба, вже не тямлячи, де в неї й серце, щодуху хапала дітей, та й вростала в стіну, що починала ходити ходором. А кінчався артналіт, знову вилазила з погреба і йшла на город, бо кому воювати і вмирати, а Ганні треба було жити й рятувати од голодної смерті своїх двох дітей.
І всі оті місяці, поки німці сиділи в її хаті і в окопах довкола хати, Ганна майже щодня товклась на городі, і наші бійці її добре знали.
Потім німці знялися й пішли серед ночі, а перед цим, теж уночі, по той бік рвонуло так, що земля пішла хвилею і височезні вогняні стовпи повиростали над лісом. Ганна врешті залишила погріб і зайшла до власної хати. Тут усе було побите й понівечене і загиджено так, мов не люди жили, а свині. Коло висадженого причільного вікна стояв стіл, збитий з грубезних дощок, стіл по перекладину був засипаний стріляними гільзами, різкий запах пороху в’ївся, здавалось, назавжди в стіни, й вони аж посизіли, а з сусідньої кімнати тхнуло, як із нужника: німці не завдавали собі клопоту ходити надвір. І Ганна, подивувавшись гидотливо, як вони могли отут і жити, взяла лопату й заходилась носити німецьке лайно. Відносила аж у кінець городу, під колючі дроти, бо їй здавалось, що й городина не ростиме на чужинському послідові.
Потім довго провітрювала хату, білила стіни, набивала долівку. І, прибравши сяк-так, стала переносити з погреба пахи: одіж свою й дитячу, постіль, рушники і доріжки: вибираючись із хати, Ганна не лишила німцям нічого, хоч вони й кричали на неї і зброєю навіть погрожували. Бо німці прийшли та й пішли. Ганні ж тут лишатися жити...