Двір збігав донизу, дерева, коли й виростуть, не заступатимуть краєвиду, видно ген-ген, аж до Києва, будинок закладено не менш аніж на чотири кімнати. "Три кімнати й кухня",— поправила мати. І спитала ревниво: "Ну як?" Андрій не міг приховати захоплення, він і справді про краще й мріяти не міг, тільки ж навіщо вам, мамо, отак надриватись, ну, що зробили, про те вже що говорити, а тепер почекайте, поки я повернуся з армії... досить з вас і цього, і за це не знаю, як дякувати... "А для чого ж я, сину, живу? — спитала з подивом мати.— Ти краще скажи, де сарай ставити: отут чи ось тут?" — "Ставте, мамо, де вам видніше, тільки ж знову кажу: почекайте, поки я повернуся додому, не надривайтеь самотужки".— "А я, сину, й не надриваюся дуже: мені завод помагає. Осьо й цеглу, бач, завезли, і столяркою обіцяють допомогти. От тільки з залізом буде сутужно, заліза не так легко дістати, та, думаю, якось дамо раду..." — В материних очах вже світився новий будинок, і не було в світі сили, яка могла б її зупинити.
Поїхав добувати службу Андрій, а вслід йому полетіли листи: більше від Люби. Писала, що мати за тим будинком і світу не бачить, хоче закінчити до повернення сина. Андрій просив Любу, щоб хоч вона матір притримувала, та знав наперед, що нічого з того не вийде: мати що вже як візьме в голову — ні вблагати, ні вмовити. Отак і цього разу: повернувся з армії, а будинок уже готовий стоїть: цегляний, на три — хоч конем грай! — кімнати. "Давно скінчили?" — "Три місяці тому".— "Чого ж не переходите?" — "Ждали, поки ти прийдеш з армії. Ти ж для неї — весь світ у вікні!" І вперше вловив Андрій ворожі нотки в Любапіинім голосі.
Лежав коло дружини, жалісно думав про матір: так вона за цей рік подалася. "Що з вами?" — "Зі мною, сину, нічого!" А під очима — тіні чорні, й іде-іде, та за поперек рукою і вхопиться. "Ото будинок їй боком вилазить!" — сказала Люба з докором. Андрієві аж неприємно стало. "Не інакше — чорна кішка поміж ними пробігла!" І ще, пам’ятає, подумав: "Ну, та чого в житті не буває. Посварились — помиряться!" Не хотілося в той час про погане й думати...
— Тату, зроби мені свищик!
Наймолодший, пестунчик. Ті двоє вже до старших класів ходили, як Люба знов зайшла в тяж. Хотіли позбутись — мати розраяла:
"Може, це вас найбільша втіха чекає!" Весь вік жалкувала, що він у неї один. "Ростеш ти у мене, як сирота: ні сестер, ні братів. Помру — пі з ким пожуритися буде".
— Зроби, та!..
Треба зробити, як син так просить.
"Балуєш ти його!" — докоряла Любаша. А коли й побалувати, як не в дитинстві? Виросте — не раз тата згадає.
Спускаються удвох до річки, непоквапом вибирають лозину. "Ось оцю, тату?.. Оцю?.." Син забіга наперед, боїться, що тато виріже не таку, як потрібно. Врешті лозина вирізана, і син урочисто несе її ноперед себе.
Заходять до саду, сідають під грушею, що її посадила мати. Листя на груші ще тримається міцно, воно лише по-бронзовішало, взялось по краях червоною каймою. Обом їм тут затишно й хороше, осіннє сонце пригріває по-літньому.
— Пам’ятаєш бабусю? — пита сина Андрій.
— Умгу...
Син не зводить з лозини очей, з татових рук, що все на світі вміють.
— Як ми її вдвох з тобою провідували...
— Умгу...
— І як вона нас завжди виглядала.
Йому хочеться, щоб син усе пригадав, пройнявся до бабуні тугою.
— Хочеш сходити до бабуні на кладовище?.. Удвох...
— Хочу,— відповів син неуважно. І, побачивши, що тато поклав на лаву ножа, швиденько додав: — Ти тільки свищик спершу зроби!
Свищик!.. Ех ти!.. Свищик!..
Узяв знову ніж, став надрізати лозину. Ллє як не обстукував — кора не знімалась, а тріскалась. Одрізав зіпсоване, з досадою викинув, став знову обстукувати.
—■ О, знову тріснула! — сказав, замалим не плачучи, син...
Повернувшись із армії, Андрій не пішов на цегельний завод. Хоч директор і передавав, що приймуть в обійми, обіцяв навіть новий КрАЗ і двісті п’ятдесят щомісяця чистими.
Але як не спокушали його, як не радила мати і не вмовляла дружина, Андрій наполіг па своєму: тільки таксі!
Останній рік служби в армії возив командира дивізії. Новесенька "Волга", всередині все в килимах, мотор, наче іграшка, не чутно, як і працює, а газопеш — о-го-го!—сто сорок кілометрів, якщо по тривозі до штабу, пічка — в найлютіші морози не холодно, радіоприймач — які хочеш мелодії. Розбалувавшись на "Волзі", Андрій і слухати не хотів про вантажну машину, тим більше про КрАЗ. Там одне колесо замінити — пупа надірвеш! Не захочеш і двохсот п’ятдесяти!
Пішов у таксопарк: старшина, другий клас — оформили без зайвих розмов.
І став крутити "бублик" Андрій, по вулицях та площах київських ганяючи. Зміну од’їздив, сходив під душ, втому змив — і в електричку й додому. Fla дві доби. Робота не курна, і гроші веселі.
Хоча то на перший погляд в таксиста робота легка. Таксист — як той льотчик військовий: у будь-яку погоду давай, вилітай! Дощ, сніг, ожеледь, крига, машину на
15 А. Дімаров, кн, II
кожному повороті заносить, аварії, пробки, нетерпеливі сигнали, "куди лізеш, мать-перемать!" — а ти, як та голка у сіно, на міліметр од катастрофи: "Х-ху, здається, проскочив!" — та не сам — з пасажирами, які тобі не тільки власний вантаж довірили, а й власне життя. І при цьому: "Водію, голубчику, чи не можна швидше — запізнюємось!.." Не казатимеш кожному, що на той світ нічого квапитись, на той світ устигнем завжди... Кепку на лоба, ногу на газ: ех, давай, виручай!..
Та ще й пасажири. Добре, як попадеться людина, з таким і поговорити в дорозі — душу відвести, аж розставатися жаль, а як таке сяде мурло — всі жили вимота з тебе! Ладен йому ще доплатити, тільки б швидше виліз! А не зупиниш, не скажеш: "Вилазьте, бо я більше з вами не можу!" Посадив — вези!..
Під кінець намотаєшся — з машини вилазиш хитаючись...
Недарма ж кажуть, що в кожного таксиста — по десятку мікроінфарктів на день...
Тож добре, як удома спокій та мир: за сорок вісім годин можна як слід відпочити. А як пекло, гризня поміж жінкою й матір’ю? Коли ти поміж ними, як тріска, гориш? Не знаєш, па яку ногу й ступити. Або як діти невдалі: син, який учитись не хоче, бо зв’язався з бандитами. Чи дочка, що в чотирнадцять літ дівувать заходилась. Отоді відпочинок: ждеш не діждешся кіпця тим проклятим годинам. Вискочиш із дому — не повертався б до нього довіку!