Містечкові історії

Сторінка 131 з 177

Дімаров Анатолій

Кінчав свою розповідь ГІаружішй,— до він тільки но побував, які країни но облетів за цей час! — мама Люся шукала поглядом іншого, хоча б ту ж Іру Будницьку чи її вірного лицаря — Костю, який — "Слухайте! Слухайте!" — очолює конструкторське бюро на одному з заводів. Очі мами Люсі, повні гордощів, зупинялись то на одному, то на другому, і я, молячи всіх на світі богів, щоб вона мене не помітила, ховався за свою пишну сусідку.

— А ти? — воркотіла Ляля до мене.— Ти ж був гордістю всього нашого класу! І такий недоступний, що жах!

Била мене пальчиком по руці, усміхалась кокетливо, а я щось мимрив у відповідь, вдаючи, що у мене якраз повен рот.

І заздрив. Заздрив майни; всім моїм однокласникам, що, обігнавши мене, чогось досягли, мали що розповісти за оцим святковим столом, задоволені своїми професіями. Той пілот, той директор радгоспу, той робітник-винахід-ник, золоті руки, файнмайстер, та артистка, та кандидат фізико-математичних наук, той очолює конструкторське бюро, той геолог, а той офіцер-прикордонник. Навіть мама Люся задоволена своєю роботою й не проміняє її на іншу,— один я сидів серед них білою вороною, життєвим невдахою, який не зумів нічого добитися, змарнував, розтринькав, пустив за вітром оці двадцять п’ять років. Образа наростала в мені, злість і образа. Відчував себе несправедливо покривдженим, ошуканим долею, обділеним і відтертим за лаштунки життя, бо хто, хто вони всі були проти мене двадцять п’ять років тому?

їрка Будницька? Кандидат фізико-математичних наук, викладач і доцент, якій я допомагав. Чуєте, я!.. Допома-

Ш

гав писати контрольні з літератури, бо вона Тетяпу Ла-ріну не могла відрізнити од Аини Кареніної.

Кость Закопенко, який мав постійні трійки з креслення і був абсолютним нулем у математиці, нулем із мінусовим знаком, хоч і вмудрився на випускному екзамені одержати четвірку (та все ж не п’ять, як у мене!). А тепер, бач, начальник конструкторського бюро на провідному заводі!

Уявляю, який з нього начальник! Нуль абсолютний, місце порожнє, та ще й до того ж — підлабузник. Бо як отакому втриматись на керівній посаді?!

Лялька Стадницька, в якої, окрім гарненької мордочки, не було за душею нічого? Яка колись "диктант" написала через "е": "дектант", а ікси завжди плутала з ігреками; яка шкільну всю науку освоювала не так головою, як ногами: видригувала ними в гуртку художньої самодіяльності, а вчителі перетягали її за вуха з класу в клас, як оту ріпу, не столову навіть, а кормову,— Лялька, полюбуйтесь на неї, відома артистка, кінозірка, що купається в славі! Та чого б ти варта була зі своєю дешевенькою славою, коли б у свій час я пе полишив малювання, де б ви всі були, якби я продовжував писати картини?!

Я перебирав їх по черзі, і ніхто... чуєте, ніхто колись не міг зрівнятись зі мною!

Що ж сталось? Що перевернулося в світі: їм усім отак повезло, а я опинився на задвірках?

Чим довше продовжувався вечір, тим більше пекло мені всередині. Чим веселіше було довкола, тим незатишніше, похмуріше ставало на душі. Здавалося, вони й зібралися для того, щоб похизуватись передо мною, насміятися з мене. А мама Люся з її добротою овечою стала мені просто ненависна. Ну, хто тебе просить вилазити з оцими дурними розпитуваннями? Хто? Поглянь краще на себе! Завідувачка сонливого дитсадка, самовдоволена квочка, яка аж світиться щастям од того, що висиділа найбільше курчат. Небагато ж треба для твого пташиного щастя!

Настрій мій був остаточно зіпсований, я все частіше прикладався до чарки. Волів краще напитись, аніж слухати оці теревені. Врешті навіть сусідка моя помітила, що зі мною щось коїться.

— Що з тобою?

— Що зі мною?.. Ах, що зі мною! А що вам, власне, до мене? Звертайте свою ласкаву увагу он на тих пестунчиків долі! А зі мною нічого. Зі мною абсолютно нічого!

— Ти п’яний! — сказала тоді Лялька.— Тобі більше не можна нити.

Ага, я для вас уже п’яний! Я вже, пробачте, не влаштовую розмальовану вашу величність! Що ж, пробачайте нас, сірих, ми інакше не можемо! По Євронах не їздили, бонтонів не набирались. З кінозірками не спали.

— Ти — хам! — не в жарт образилась Лялька. В неї аж сльози навернулись на очі.— Я не розумію, що тебе казить.

Ах, не розумієте! Де вже вам нас зрозуміти!..

Вона здвигнула плечем, одвернулась. Викреслила мене, як то кажуть, із своєї свідомості.

Ну й чорт з тобою! Мені з цією артисточкою дітей не хрестити.

Потягнувсь до Василя Задорожного: він єдиний не викликав у мене зараз відрази.

— Вип’ємо, друже, за наше світле минуле!

— Мона,— сказав Задорожний, щось дожовуючи. І спитав діловито: — Коньяку чи горілки?

— Лий, що міцніше!

— Тоді коньяку.

І я таки напився. Я таки здорово впився. Удвох з Василем. Скориставпшся з того, що Лялька пішла танцювати, пересів до Задорожного і глушив чарку за чаркою. Проголошував якісь дурнуваті тости, наливав собі й Василеві по вінця.

— Мона,— відповідав незворушно Василь, коли я,— в котрий уже раз! — пропонував йому випити.

Як розходились — не пам’ятаю. Пригадую тільки маму Люсю: вона щось докірливо мені вичитувала. "А йди ти!" — відмахнувсь я од неї. А може, й не я, може, то Василь одмахнувся за мене, бо я одразу ж опинився в його машині — чорній "Волзі" з однозначними — знай наших! — номерами. Були то, здається, суцільні п’ятірки: Василь хоч тут брав реванш за двійки й трійки, що колись так рясно родили на його дереві пізнання.

— Ти не боїшся міліції? — Я хоч і був п’яний в дим, у дрезину, в дошку, в сучок, а голова ще трохи варила.

— А що?

— Ти ж п’яний, як зюзя! Ану ж, зупинять!

— Мнясо всі їдять! — відповів Василь переконано.

Та відповідь мене розсмішила до сліз. "Мнясо всі їдять!" Всі! Й артисти їдять, і конструктори, й директори, і доценти! Що вони без Василевого "мняса"! Думка ця потішила мене, вона здалась мені вершиною мудрості, основою всіх основ. Всі їдять "мнясо", і квит!

Я в ту мить прямо-таки полюбив Василя. Пройнявся до нього ніжністю, як до найріднішого брата. Прощаючись, обіймав його й цілував:

— Так усі їдять мнясо?

— Всі!

— І на цьому тримається світ?.. Га, Василю?

— А на чому ж іншому! Тільки на цьому!

Він, посигналивши, зник, розчинився в темряві разом із своєю чорною "Волгою", а я, п’яно хитаючись і без кінця промовляючи: "Всі їдять мнясо!" — почвалав до хати.