Приїхав без п’ятнадцяти дев’ять, спитав, як пройти до поліклініки. Он у ту вулицю, там повернете направо-, а там уже й поліклініка. Ага, дякую! Спустився з перону, пішов.
Типове провінційне містечко. Будинки, паркани, садочки, собаки на прив’язі. Вулиця, вкрай розбита машинами, вузенький, попід самим парканом, хідник. В негоду, коли все це розквасить, двом і розминутися ніде. Зараз, слава богу, сухо, тільки мої черевики блискучі враз покрилися пилом.
Як тут люди й живуть!
Ось нарешті поліклініка. Цегляний двоповерховий будинок з досить-таки великими вікнами, вузькі коридори, повні народу. Протискуюсь в реєстратуру, питаю, де кабінет головного.
Знайшов, постукав, смикнув: біс візьми, замкнено!
— їх ще немає!
Сестричка. Отаке собі молоденьке курчатко в халатику білому.
— Вони завжди у вас запізнюються? — спитав саркастично.
Сестричка глянула на мене налякано (ну, ясно, головний лікар для неї цар і бог), потім погляд її спрямувався кудись повз мене і став ще переляканіший:
— Ось вони йдуть.
Я повернувся в той бік: коридором ішла мадам головна. Швидко, енергійно, киваючи до хворих, що поспішали привітатися з нею.
— Олю, Валентину Григорівну! — Сестричку наче вітром здуло.— Ви до мене? — помітила й мою скромну особу,— Доведеться трохи почекати.
Дістала ключ, вставила в шпарку, вже на мене не дивлячись, але я примусив її ще раз повернутися в мій бік:
— Алла Василівна, якщо не помиляюсь?
— Так.— В очах явний подив: як це я насмілився так заговорити з нею.
— Головний лікар поліклініки?
— Ну, головний,— вже нетерпляче.
— Тоді я до вас. І теж, пробачте, не маю й хвилини зайвого часу.— Відгорнув манжет, глянув на години ж. Японський, з металевим браслетом.— Вже, як бачите, пів на десяту.
— Пробачте, ви звідки?
— З облздороввідділу.
— Що ж ви одразу не сказали? — Досі строга та неприступна, Алла Василівна тане просто на очах. Усміхається приязно, запрошує ласкаво до кабінету:
— Сідайте, голубчику! Пробачте, як ваше ім’я та по батькові?
Я називаюсь.
— Костянтин Антонович,— каже вона, мов для того, щоб запам’ятати назавжди.— Так, я слухаю вас, Костянтине Антоновичу.
— Алло Василівно, я до вас ось у якій справі. Тут надійшла досить неприємна заява, і мені доручили в ній розібратись.— Кладу теку на стіл, повільно її розкриваю. Ще повільніше дістаю лист: все ще не можу простити, як вона тримала мене у себе під дверима. Погляд у Алли Василівни стає напружений, вона облизує губи.— Познайомтесь, будь ласка!
Алла Василівна бере лист, починає читати. Обличчя її поступово червонішає, чомусь більше — на підборідді, ніж па щоках. У цей час прочиняються двері, заходить невисока жіночка, теж у халаті.
— Кликали, Алло Василівно?
Алла Василівна з досадою відривається од листа (обличчя її вже пашить жаром, там кілька досить-таки в’їдливих рядків і про пеї), відповідає сердито, що кликала. Жіночка вловила той сердитий тон і все ще мнеться в дверях.
— То, може, я пізніше зайду?
— Проходьте,— каже Алла Василівна.— Це, до речі, стосується й вас. Знайомтесь,— це вже до мене.— Наш голова місцевкому Валентина Григорівна. Костянтин Антонович з облздороввідділу. Приїхав у справі Колядка.
— Знову Колядко? — дивується Валентина Григорівна.— Нещодавно ж були з райздороввідділу.
Підходить, подає мені маленьку, але сильну руку. Я гречно вітаюсь, за що одержую приязну усмішку.
— Ми з цим Колядком ще наберемося горя,— каже
довірливо.— Скільки я вас просила, Алло Василівно, бути з ним строгішою. Так ви з вашим добрим серцем...
— Гдразд, тут не про це,— обрива її Алла Василівну"— Тут — лист хворих, що їх лікує Колядко. Ось прочитайте.
Валентина Григорівна склала губи трубочкою, наче збирається цілувати кожен рядок.
— Організував! — каже вона, дочитавши.— Попросив, вони й написали.
— Організував не організував — не нам з вами вирішувати. Це вже справа Костянтина Антоновича... До речі, Костянтине Антоновичу, ви приїхали дуже вчасно: сьогодні у нас місцевком, розглядатиметься справа Колядка. Разом обговоримо й лист.
— О шостій,— додає Валентина Григорівна.
В мені так і тьохкає: о шостій! Я ж по встигпу до Генки!
— Вас щось не влаштовує? — Головна, певно, помітила, як я неспокійно засовався.
— Ні, що ви... Хоча...— Я гарячково шукав якоїсь причини, щоб спекатись цього проклятого місцевкому.— Розумієте, в мене сьогодні теоретичний семінар, яким я керую. Тож я рівно о шостій маю бути на місці! Треба ж такому збігові!
— Г аразд,— каже Алла Василівна.— Ми перенесемо засідання місцевкому па другу годину. Валентино Григорівно, прошу попередити всіх членів місцевкому, щоб о другій нуль-нуль були в моєму кабінеті! Колядко — також.
— Він до обіду на викликах.
— Тим більше попередьте... Ну, здається, з цим усе. Лист хай буде у вас?
Кажу, що лист мені буде потрібен. Маю переговорити із хворими, які його написали.
— Що ж, поговоріть,— згоджується Алла Василівна.— Це не завадить. Хоча, коли б ми захотіли, то мали б десяток зовсім інших листів. Про того ж Колядка.
— Пам’ятаєте, Алло Василівно, як Колядко відмовився вислухати хвору? — встряє в розмову Валентина Григорівна.
Алла Василівна кива головою, що пам’ятає. Тільки досить про це. Для цього буде місцевком. Поки що ж вопа хоче показати мені поліклініку.
— Нам, звісно, далеко до київських, але й ми теж дещо робимо,— каже вона з гордовитою скромністю.
І не відпускала мене майже до другої. За цей час я довідавсь, як важко було в ті часи будувать поліклініку ("Півжиття па неї поклала. Та хто тепер про це згадує!"). Який чудовий у неї колектив. І яка це невдячна робота — — бу ти головним лікарем ("Всі гулі на мою голову, Костянтине Антоновичу. Іноді як подумаєш: чи по краще бути просто лікарем. Знай свою справу і більше нічого. А от не можу. Пе можу не боліти душею за всю поліклініку"). Підвела й до Дошки: "Оце наша гор
дість — ветерани війни!" — "А це що?" — помітив я порожню пляму. Не розповіла: "Дізнаєтесь про— це на місцевкомі. Не хочу бути необ’єктивною, дорогенький Костянтине Антоновичу". А під кінець запросила до себе — щось укинути в рота перед засіданням. ("Ви ж не обідали? А в нас знаєте, які ціцеронж! Дай боже, щоб за три години впорались. Та ви не бійтесь, агітувати проти Колядка пе буду,— із смішком,— Не хочу псувати ні собі, и и і вам апетиту").