Володимир ОДОЄВСЬКИЙ
ГОРОДОК У ТАБАКЕРЦІ
Переклад Максима Рильського
Татусь поставив на стіл табакерку.
— Іди-но сюди, Михасю, подивись, — сказав він.
Михась був слухняний хлопчик; відразу ж залишив іграшки й підійшов до татуся. Вже ж і було на що подивитись! Яка чудова табакерка! Барвиста, з черепахи. А що тільки на кришці! Брами, башточки, будиночок, один, другий, третій, четвертий, — і полічити не можна, і всі маленькі-маленькі, і всі золоті; а дерева також золоті, а листочки на них срібні; а з-за дерев сходить сонечко, і від нього рожеве проміння розходиться по всьому небу.
— Що це за городок? — спитав Михась.
— Це городок Дінь-Дінь, — відповів татусь і торкнув пружинку...
І що ж? Раптом невідомо де заграла музика. Звідки чути цю музику, Михась не міг збагнути: він підходив до дверей — чи не з іншої кімнати? і до годинника — чи не з нього? і до бюро, і до мисника; прислухався то в одному, то в іншому місці; дивився і під стіл...
Нарешті Михась упевнився, що музика справді грала в табакерці. Він підійшов до неї, дивиться, а з-за дерев сонечко виходить, крадеться тихесенько по небу, а небо й городок усе яснішають і яснішають; віконця палають яскравим вогнем, і від башточок немов сяйво. Ось сонечко перейшло через небо на інший бік, все нижче й нижче, і нарешті за пагорбом зовсім сховалося, і горо-. док потемнішав, віконниці зачинилися, і башточки померкли, тільки ненадовго. Ось засвітилась зірочка, ось друга, ось і місяць рогатий визирнув з-за дерев, і в городку знову стало ясніше, віконця засріблилися, і від башточок розійшлися синюваті промені.
— Татусю! Татусю! Чи не можна увійти в цей городок? Я б дуже хотів!
— Важко, мій друже; цей городок не на твій зріст.
— Нічого, татусю, я такий маленький; тільки пустіть мене туди; мені так би хотілося знати, що там робиться...
— Справді, мій друже, там і без тебе тісно.
— А хто ж там живе?
— Хто там живе? Там живуть дзвіночки.
З цими словами татусь підняв кришку на табакерці, і що ж побачив Михась? І дзвіночки, і молоточки, і валик, і колеса... Михась здивувався.
— Нащо ці дзвіночки? Нащо молоточки? Нащо валик з гачками? — запитував Михась у татуся.
А татусь відповідав:
— Не скажу тобі, Михасю; сам роздивись уважненько і подумай: може й відгадаєш. Тільки ось цієї пружинки не займай, інакше все зіпсується.
Татусь вийшов, а Михась залишився над табакеркою. От він сидів-сидів над нею, дивився-дивився, думав-думав, чому ж дзвонять дзвіночки?
А тим часом музика грає та й грає; от все тихше й тихше, немов щось чіпляється за кожну нотку, немов щось відштовхує один звук від другого. От Михась бачить: внизу табакерки відчиняються дверцята і з дверцят вибігає хлопчик із золотою голівкою і в сталевій спідничці, зупиняється на порозі й манить до себе Михася.
"Чому, — подумав Михась, — татусь казав, що в цьому городку й без мене тісно? Ні, мабуть, у ньому живуть добрі люди, бачите, запрошують мене в гості".
— Будь ласка, з великою радістю!
З цими словами Михась побіг до дверцят і здивовано помітив, що дверцята саме йому впору. Як добре вихований хлопчик, він вважав за свій обов'язок передусім звернутися до свого провідника.
— Дозвольте поцікавитися, — сказав Михась, — із ким я маю честь розмовляти?
— Дінь-дінь-дінь, — відповів незнайомий, — я хлопчик-дзвіночок, житель цього городка. Ми чули, що ви дуже бажаєте побувати в нас у гостях, і тому вирішили просити вас зробити нам честь до нас завітати. Дінь-дінь-дінь, дінь-дінь-дінь.
Михась чемно вклонився; хлопчик-дзвіночок узяв його за руку, і вони пішли. Тут Михась помітив, іцо над ними було склепіння, зроблене з барвистого тисненого паперу з золотими краями. Перед ними було друге склепіння, тільки менше; потім третє, ще менше; четверте,ще менше, і так усі інші склепіння — чим далі, тим менші, так що в останнє, здавалося, ледве могла пройти голівка його провідника.
— Я дуже вам вдячний за ваше запрошення, — сказав йому Михась, — але не знаю, чи можна буде мені ним скористатися. Щоправда, тут я вільно проходжу, але там, далі, подивіться, які у вас низенькі склепіння, — там я, дозвольте сказати відверто, там я і поповзом не пройду. Я дивуюсь, як ви під ними проходите.
— Дінь-дінь-дінь! — відповів хлопчик. — Пройдемо, не хвилюйтеся, ідіть тільки за мною.
Михась послухав. Дійсно, з кожним кроком, здавалося, склепіння підіймались, і інші хлопчики скрізь легко проходили; коли ж вони підійшли до останнього склепіння, тоді хлопчик-дзвіночок попросив Михася озирнутися назад. Михась озирнувся, і що ж він побачив? Тепер те перше склепіння, під яке він підійшов, проходячи крізь дверцята, здавалося йому маленьким, нібито, поки вони йшли, склепіння опустилося. Михась був дуже здивований.
— Чому це так? — запитав він свого провідника.
— Дінь-дінь-дінь, — відповів хлопчик сміючись. — Здаля так завжди ввижається. Мабуть, ви ніщо здалеку уважно не розглядали; віддаля все здається маленьким, а підійдеш — велике.
— Так, це правда, — відповів Михась.— я до цього часу не думав про це, і через те зі мною ось що трапилося: три дні томуяхотів намалювати,як матуся біля мене грає на фортеп'яно, а татусь в іншому кінці кімнати читає книжку. Тільки це зробити мені ніяк не вдавалося; працюю, працюю, малюю як можна правильніше, а все на папері в мене виходить, що татусь біля матусі сидить і крісло біля фортеп'яно стоїть, а тим часом я добре бачу, що фортеп'яно стоїть поруч мене, біля вікна, а татусь сидить в іншому кінці, біля каміна. Матуся мені казала, що татуся треба малювати маленьким, але я думав, що вона жартує, тому що татусь далеко більший від неї на зріст, але тепер бачу, що вона казала правду: татуся треба було намалювати маленьким, бо він сидів далі. Дуже вам вдячний за пояснення, дуже вдячний!
Хлопчик-дзвіночок сміявся з усіх сил:
— Дінь-дінь-дінь, як смішно! Не вміти намалювати татуся з матусею! Дінь-дінь-дінь! Дінь-дінь-дінь!
Михасеві здавалося прикрим, що хлопчик-дзвіночок з нього так немилосердно глузує, і він досить ввічливо сказав йому:
— Дозвольте мені у вас запитати: нащо ви до кожного слова все говорите "дінь-дінь-дінь"?