Міст у вічність

Сторінка 44 з 91

Річард Бах

Мови – наче подушки, які відокремлюють народи один від одного. Приглушують і поглинають висловлене іноземною мовою. А коли берешся говорити по-чужинському, то рот наче пір'ям набили. Але воно варте того. Як приємно висловити думку, нехай дитячими словами, нехай поволі, і переправити її через глибінь іншої мови до того, хто говорить не так, як ти!

Пізно вночі в моєму готельному номері озвався телефон. Я здогадавсь перейти на іспанську й сказав: "Алло".

Здалеку почувся дуже тихий голос:

– Привіт, Вукі. Це я.

– Приємна несподіванка! Як гарно, що ти зателефонувала!

– Боюся, в нас тут виникли страшенні проблеми й тому мені довелося тебе потурбувати.

– Проблеми? – Я не міг уявити, яка халепа могла б бути такою невідкладною, щоб змусити Леслі телефонувати мені в Мадрид посеред ночі.

– Твій бухгалтер намагається зв'язатися і тобою, – сказала вона. – Ти вже знаєш про ФПС? Тобі ще ніхто не говорив? Твій фінансовий менеджер нічого не повідомляв?

У трубці затріщало й засичало.

– Ні. Нічого. Що за ФПС?

– Федеральна податкова служба. Вони вимагають, щоб до понеділка ти сплатив мільйон доларів. Інакше конфіскують усе твоє майно!

Це була така страшна загроза, що аж ніяк не видавалася реальною.

– Хочуть усе конфіскувати? – здивувався я. – До понеділка? Чому до понеділка?

– Вони надіслали офіційне повідомлення три місяці тому. Твій менеджер тобі не сказав ані слова. Говорить, ти не любиш отримувати погані новини...

Леслі розповідала таким сумним голосом, аж я нарешті зрозумів, що тут зовсім не до жартів. Для чого ж тоді менеджер, фінансовий директор... навіщо я наймав цих фахівців? Зрозуміло, наймав я їх аж ніяк не для такої простої справи, як дати податковій службі можливість накласти руки на моє майно. Так я й без них зумів би.

– Я можу тобі допомогти, Річарде? – запитала Леслі.

– Навіть не знаю. – Ото буде дивина, коли всюди, – на літаках і на будинку, – висітимуть пломби.

– Я зроблю все, що скажеш, – вела вона далі. – Я, напевно, змогла б щось зробити. Гадаю, мені слід зустрітися з адвокатом.

– Непогана думка. Зателефонуй моєму адвокатові в Лос-Анджелесі й запитай, чи має він доброго фахівця з податків. І не переживай. Це, напевно, помилка. Ти можеш собі таке уявити? Мільйон доларів податків? Насправді сталося ось що: я втратив мільйон доларів і тому не повинен платити жодних податків. Тут щось переплутали. Коли повернуся, піду до Федеральної податкової служби, дізнаюсь, у чому справа, й усе владнаю.

– Гаразд... – сказала Леслі з нотками сумнівів у голосі. – Я зателефоную адвокатові. З цього й почну. Будь ласка, повертайся якомога швидше. – Я відчув напругу й переляк у її голосі.

– Мені залишилося ще два дні. Ти тільки не турбуйся. Все залагодиться, й ми незабаром зустрінемось!

– І ти теж не переживай, – сказала вона. – Я впевнена, що теж зможу щось зробити...

Дивно, подумав я, натягаючи на себе простирадло в ліжку мадридського готелю. Вона бере все так близько до серця! Наче це має для неї значення, наче їй не все одно.

Згадав я й про своїх найманих помічників. Якщо ото правда, то кожен з них теж зазнав невдачі. Можу закластися, що ця жінка має більше хисту до грошових справ, ніж усі ми разом.

Ось воно як: взамін за довіру, за велику платню, посади, відповідальність, за додаткові виплати я так і не отримав надійності. Й ось, коли зазнали невдачі люди, яких узяв на роботу, я несподівано для самого себе зрозумів, що найбільше лихо загрожує саме не їм, а мені!

Ну, Річарде, que tonto! Estoy un burro, estoy burro estupido!

Як цікаво, подумав я. В Іспанії менше двох тижнів, а вже думаю поіспанському!

ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЬ

Аркуш я знайшов у неї на столі в теці з написом "Річард". Зваживши, що це щось для мене, я розгорнув теку й прочитав:

Мирний світанок, яскраво-голубий

виростає в день.

І щастя теж,

блакить... блакитніше... ще й ще.

Білі спалахи радості,

Втіха без меж.

А потім сонце заходить

вкриває запоною ніжно-рожевою,

зливаємось в одне,

у гаряче-червону пристрасть прощання,

земна душа і всесвіту душа

буяють красою.

Як ніч прийшла,

молодик місяць

дивився скоса в темряві.

Я всміхнулася йому

і віддалась думкам:

На півдорозі через світ

у твоїм небі

він так само сяє

сміхом золотим.

Я вірю – ти очі мої голубі

відчув і побачив.

Ось так нас утрьох

єднало наше щастя,

в кожного свій краєвид,

ми разом і окремо,

на відстань не зважаємо.

Поринула я в сон

у світі,

де усміх панував.

Я ще раз прочитав ці рядки, а потім ще раз. Уважніше.

– Егей, маленька Вукі, – гукнув я. – Хто написав цього вірша про молодика, який позирає скоса в темряві? В теці на твоєму столі. Це ти написала?

Відповідь пролунала з вітальні, де Леслі порозкладала довкола себе гори документів про операції з інвестиціями, оточила себе преріями бухгалтерських звітів, річками скасованих чеків. Вона стала першопрохідцем у ворожій країні, оточила себе для захисту паперовими фургонами.

Їй пощастило відкласти конфіскацію, якою погрожувала податкова служба. Тепер Леслі працювала в шаленому темпі, класифікуючи матеріали для того, аби переговори змогли розпочатися за два тижні в четвер.

– Це ти? – почув я. – Так, а це я. О, НЕ ЧИТАЙ ЦЬОГО, БУДЬ ЛАСКА!

– Надто пізно, – промовив я тихенько, аби вона не почула.

Нас часто непокоїть, чи зможемо ми колись досконало пізнати свого найближчого друга, зрозуміти, що він думає й відчуває. А тоді випадково виявляється, що друг потаємно вилив свою душу на папері. Душу чисту, наче гірський струмок.

Я ще раз перечитав написане. Вірш був датований тим днем, коли я вилетів до Іспанії. Але аж тепер, за день після повернення, я дізнаюся, що Леслі відчувала, в чому зважилася зізнатись тільки цій картці паперу. Яка в неї поетична душа! Безстрашно й делікатно виклала на папері найпотаємніше! Мене зворушує написане, коли воно від душі. А ще зворушують фільми, розмови, обійми, що тільки здаються випадковими, але такими насправді не є.

Досі, крім неї, не зустрічав жодної жінки, з котрою відчував би себе дитиною, як колись давно, був би таким наївним, знаючим, сексуальним, близьким, зворушеним. Якби кохання не спотворювали одержимість і лицемірство, якби це поняття мало значення, що вкладаю в нього я, то можна було б сказати: я ось-ось повірю в своє кохання до неї.