Речі мають властивість щезати миттєво й безслідно. Здіймається вітер – і по всьому. Її срібні троси... вони так міцно прив'язують нас до речей і до людей. І коли щезають речі, то чи не відходить разом з ними і якась частина нас самих?
Краще прив'язуватися до вічних ідей, а не до речей, які сьогодні з нами, а завтра – бозна-де, – сказав я, коли Леслі везла нас до музичного центру.
– Хіба не так?
Леслі кивнула у відповідь головою, на п'ять миль перевищила швидкість, аби встигнути на зелене світло.
– Музика – одна з таких вічних речей, – сказала вона.
Мене, наче врятоване від голодної смерті кошеня, годували добірними вершками класичної музики. Леслі наполягала, ніби в мене для цього є й слух, і схильності.
Вона торкнулася радіоприймача, й одразу озвалися скрипки, – десь посеред стрімкого пасажу. Ще одна вікторина, здогадався я. До чого ж люблю наші вікторини.
– Бароко, класика чи сучасність? – запитала Леслі, звертаючи у вулицю, яка вела до центру міста.
Я вслухався в музику, покладаючись на інтуїцію та здобуті нещодавно знання. Надто глибоко струкгурована як на бароко, не настільки прилизана й не надто витримана за формою, щоб назвати її класичною, й не така мудрована, аби бути сучасною. Романтична, лірична, легка...
– Неокласика, – сказав я наздогад. – Здається, якийсь відомий композитор, але цей твір він написав для розваги. Скажімо, у 1923 році?
Я був певний, що Леслі відомо все: епоха, дата написання, композитор, назва твору, оркестр, диригент, концертмейстер. їй вистачало раз прослухати музичний твір, щоб запам'ятати його назавжди. Вона супроводжувала співом кожен з тисячі музичних творів своєї колекції. Мугикала собі під ніс, не здогадуючись про це. Навіть Стравінського, такого непередбачуваного, як необ'їжджений кінь у родео.
– Майже влучив! – сказала вона. – Дуже близько! Назви композитора.
– Точно не німецький. Замало ваги. Як на німецьку, цій музиці бракує тривкості. Грайлива – отож не російська. На французьку теж не схожа. Ні на італійську, ні на англійську. їй не вистачає австрійського колориту – мало золотих відтінків. Затишна, я б і сам міг її наспівувати, але то не американський затишок. Схожа на танок. Це польський композитор? Звучить так, наче написано на просторах на схід від Варшави.
– Чудовий здогад! Але це не польська музика. Трохи далі на схід. Це російська музика. – Леслі була вдоволена моїми успіхами.
"Банта" не сповільнювалася: світлофори сприяли Леслі.
– Російська? А де туга? Де пафос? Російська! Ото ще!
– Не поспішай з узагальненнями, Вукі, – сказала вона. – Ти ще не мав нагоди чути життєрадісну російську музику. Тут маєш рацію. Але музика грайлива.
– А хто її написав?
– Прокоф'єв.
– Хто б міг подумати! – обурився я. – Рос...
– БІСІВ ІДІОТ! – завищали гальма, "Банта" різко крутнулась і на якийсь ярд розминулася з чорною блискавкою вантажівки, яка не знати де й взялася. – Ні, ти бачив цього сучого сина? Пре на червоне світло! Він міг нас розчавити... що, у БІСА, він собі гадає...
Леслі зреагувала миттєво, наче учасник авторалі, й ухилилася від вантажівки, яка зараз уже була на відстані чверті милі від нас, далі бульваром Грешоу. Але не вантажівка ошелешила мене, а слова Леслі. Все ще люта, вона глянула на мене, побачила вираз мого обличчя, глипнула ще раз здивовано, спробувала приховати посмішку – й не змогла.
– Річарде! Я тебе вразила! Я тебе вразила своїм бісовим ідіотом? – Неймовірним зусиллям волі Леслі притлумила свої веселощі. – О, моє бідне дитя! Я вилаялася при тобі! Вибач!
Я одночасно лютував і збиткувався над собою.
– Гаразд, Леслі Перріш, усе нормально! Краще запам'ятай цей момент, бо більше ти ніколи не побачиш мого здивування отим бісовим ідіотом!
Тільки-но вимовив два останні слова, я відчув, що в моїх вустах вони прозвучали дуже дивно, як розрізнені неоковирні звуки. Так само непитущі вимовляють слово мартіні; ті, що не палять – сигарети, зілля; те ж саме відбувається з іншими жаргонними словами, які легко зриваються з язика людей із згубними звичками. Хоч би яке було слово, якщо ми його ніколи не вживаємо, воно звучить неприродно. Навіть слово фюзеляж видається смішним у вустах людини, яка ставиться з відразою до літаків. Але хай там яке слово – це тільки слово, набір звуків, і нема підстав уважати, що я не можу вимовити якогось слова, не почуваючи себе при цьому дурнем.
Кілька секунд я мовчав, а вона одно позирала в мій бік.
Як набувається звичка лаятися? Під музику Прокоф'єва, що й досі линула з автомобільного приймача, я став потихеньку вправлятись: "О... бібі-сів-сів-бі-бі-сів-егей-бі-бі-сів-сів, о... бісівввв... ідіот!"
Коли почула, що я наспівую, й побачила, з яким зосередженням і серйозним виглядом я це роблю, Леслі схилилася над кермом у знемозі від сміху.
– До біса, смійся, коли хочеш, Вукі, – сказав я. – Маю намір як слід вивчити цю трикляту науку! Хай їй чорт! Як, у біса, називається ця музика?
– О Річарде... – Вона перевела подих і втерла сльози. – Це – "Ромео й Джульетта"...
Незважаючи ні на що я не припиняв свої вокальні вправи, і, річ зрозуміла, після кількох повторів слова геть утратили свій зміст. Ще кілька вправ – і я лаятимусь на всі заставки! А потім осягну ще кілька лайок! Чому я не взявся за науку лаятися ще років тридцять тому?
Коли ми заходили до концертного залу, їй уже довелося стримувати моє блюзнірство.
Я не виказував своїх почуттів, поки ми знову повернулися до автомобіля після закінчення концерту, який слухали в першому ряді – Чайковський, Самуель Барбер, Зубін Мета у виконанні Лос-Анджелеського філармонічного оркестру під диригуванням Іцхака Перельмана.
– То була, з біса, класна музика! Тобі не здається, що вона божест... диявольськи гарна?
Леслі благально звела очі до стелі:
– Що я наробила? Кого створила собі на лихо?
– Хоч би кого ти створила, хай йому чорт, – сказав я, – в тебе це вийшло до дідька гарно!
Залишаючись партнерами в справах, ми вирішили провести протягом кількох тижнів певну роботу. Тому дібрали для дослідження фільм і виїхали з дому раніше, щоб дістати квитки на денний сеанс. Коли прилаштувалися в чергу, на вулиці стогнав і гув потік машин. А втім, автомобілів наче й не існувало, немов навколо нас клубочився чарівний серпанок, а все, що лишалося поза ним, здавалось примарним і не заважало нашій розмові, яка відбувалася на далекій планеті.