У той час, як я опановував бойові винищувачі, вона влаштовувала марші протесту на Західному узбережжі.
За те, що наважилася виступити проти війни, їй довелося скуштувати сльозоточивого газу, який застосовувала поліція, захищатися від нападів бандитів з реакційних угруповань. Але Леслі на це не зважала: організовувала мітинги, збирала ще більші фонди підтримки.
Вона брала участь у виборчих кампаніях конгресменів, сенаторів і мера Лос-Анджелеса. Була делегатом на конференції з висунення кандидатури президента.
Леслі була співзасновницею лос-анджелеської телекомпанії KBST-TV, організованої для захисту знедолених меншин міста. Коли почалися неприємності, коли телекомпанія загрузла в боргах, а кредитори вже втрачали терпець, вона перебрала на себе обов'язки президента компанії. Часом сплачувала її рахунки зі своєї кишені, грошима, отриманими за зйомки у фільмах. І телестудія вижила, почала процвітати. За діяльністю Леслі спостерігали, всюди з'являлися статті про цей високий експеримент. Разом з успіхами прийшла й боротьба за владу. Її стали називати багатою расисткою, вижили з посади. Того дня, коли Леслі залишила компанію, телепередачі не вийшли в ефір, телестудія припинила своє існування.
– Ще й досі, – сказала Леслі, – я не можу без болю дивитися на порожній екран на шістдесят восьмому каналі.
Кіно оплатило Леслі Перріш шлях, який вона обрала. Щиро віруючи, що може виправити зло й змінити світ, Леслі ходила без жодного супроводу пізно вночі на політичні зборища у такі райони міста, над якими я не наважувався пролітати й серед білого дня. Вона стояла в пікетах разом з фермерами, брала участь у демонстраціях на їхню підтримку, збирала для них кошти. Прихильниця пасивного опору, Леслі з головою кидалась у найжорстокіші баталії сучасної Америки.
Вона відмовлялася зніматись оголеною.
– Я ж не збираюся голою, скажімо, приймати друзів у своїй вітальні. Чому повинна роздягатися перед натовпом незнайомих людей на знімальному майданчику? Як на мене, то проституція – це коли робиш щось неприродне за гроші.
А коли так повелося, що для кожної ролі в сценарії передбачавсь епізод в оголеному вигляді, кар'єра в кіно припинилась і Леслі перейшла на телебачення.
Я слухав її з такими почуттями, наче побачив у лузі крихітне оленятко, яке спиналось на ноги під шквальними ударами бурі.
– Одного разу в Торрансі мала відбутися демонстрація. Демонстрація за мир, – вела далі Леслі. – Все було сплановано, дозвіл отримано. Нас попередили, що знавісніла реакція лаштується застрелити одного з наших керівників, якщо ми зважимося провести демонстрацію. Але було надто пізно щось скасовувати...
– Це ніколи не пізно зробити! – сказав я.
– Повідомили нас перед самим початком демонстрації. Ми вже не мали часу всх попередити. – Зібралося надто багато людей. Якби перед цими озвірілими напасниками з'явилася лише мізерна купка демонстрантів, то це можна було б уважати вбивством. Отож ми обдзвонили всі газети й телекомпанії. Сказали їм: приходьте й подивіться, як нас убиватимуть у Торрансі! А потім почалася демонстрація; ми взялися за руки з чоловіком, якого нахвалялися вбити; ми оточили його й пішли. Щоб
дістатися до нього, їм довелося б повбивати всіх нас.
– Вони стріляли?
– Ні. Не думаю, що в їхні плани входило вбивати нас перед телекамерами, – зітхнула Леслі, згадуючи минуле. – То були давні й не дуже добрі часи, еге ж?
Я не знайшов, що відповісти. Тут, у черзі за квитками, я тримав в обіймах рідкісну для свого життя людину: вона викликала абсолютне захоплення.
Схильний до самотності, я був глибоко вражений контрастами між нами. Колись дійшов висновку: якщо хтось бажає гинути у війнах або гинути, протестуючи проти війн, то це його особиста справа. Єдиний світ, який важить для мене, це світ індивідуальностей, світ, який кожен з нас творить для самого себе. Я радше сам намагатимуся змінити хід історії, ніж стану політично заанґажованим, ніж почну переконувати інших людей, писати листи, голосувати чи виходити на демонстрації. Або й ще щось, чого люди самі робити не бажають.
Ми зовсім не схожі. Звідкіля ж у мене така глибока пошана до неї?
– Зараз ти замислився про щось дуже важливе, – зауважила Леслі, спохмурнівши.
– Так. Справді. Ти маєш рацію, – цієї миті я повністю розумів її. Вона мені так подобалася, що я не побоявсь розповісти їй, у чому справа. – Я думав про те, що, саме завдяки відмінностям між нами, ти – найкращий мій друг.
– О?
– У нас мало спільного, – шахи, шоколадна помадка, ми хочемо зняти фільм, – але в усьому іншому ми такі різні, що ти не становиш для мене загрози, якою є для мене інші жінки. В них на думці одруження. Часом. З мене ж одного шлюбу вистачить. Досить.
Черга потроху просувалась.
– Ми дістанемося до каси за якихось десять хвилин.
– Схоже, – сказала Леслі й засміялася. – Я не хочу загрожувати тобі, й це ще одна наша спільна риса. Я розлучилася дуже давно. До шлюбу майже не ходила на побачення, й тому після розлучення пішли побачення за побаченнями! Але в такий спосіб неможливо добре вивчити людину, еге ж?
Дещо й таким чином можна дізнатися про людину, подумав я, але послухаймо, що скаже ця жінка.
– Познайомилася з деякими найяскравішими, найславетнішими, найзаможнішими у світі людьми, – сказала Леслі, – але вони не додали мені щастя. Більшість із них під'їжджали до моїх дверей в автомобілях, які не дуже поступались розмірами будинкові, бездоганно вдягалися, запрошували мене в дорогі ресторани, куди вчащають порядні люди. Там мене часто фотографували, й усе здавалось таким чудовим, веселим і пристойним! А я й далі не переставала думати, що краще потрапити до гарного ресторану, а не до дорогого, краще носити одяг, який тобі подобається, а не той, що його слід носити цього року, бо так вирішили модельєри. Більше того: краще спокійно порозмовляти або пройтися лісом. Гадаю, в кожного свої цінності...
По хвилі Леслі докинула:
– Ми повинні користуватися грошовою одиницею, яка має для нас сенс, інакше всі успіхи не дадуть позитивних почуттів, не принесуть щастя. Якщо хтось обіцяє заплатити тобі мільйон кранчів тільки за те, що перейдеш вулицю, а кранчі ніякої цінності для тебе не становлять, то ти станеш переходити вулицю? Тобі пропонують сто мільйонів цих кранчів – ну то й що?.. Отак я й ставилася до всього, що дуже високо цінується в Голлівуді. Мала відчуття, ніби все навколо вимірюється у цих дивних кранчах. У мене було все, що вважається пристойним, але чомусь я відчувала в собі пустку. Не могла постійно вдавати, ніби погоджуюся зі станом речей. Скільки ж це – один кранч? – запитувала я себе. І ввесь час боялася, що, розширюючи коло знайомств, я рано чи пізно зірву банк і отримаю мільйони непотрібних мені кранчів.