Переклад: Павло Насада
...Які щасливі ми, що не панує над нами час: над нами, що зійшли з вершин захмарних вічного "тепер" у легковажний світ, де невідступно поруч дві таїни живуть: народження і смерть.
Е.Е.Каммінґз
Присвячую Леслі, яка навчила мене літати
Вряди-годи нам спадає на думку, ніби дракони вимерли. Не зосталося ні мужніх лицарів, ні самотніх принцес, що блукають таємничими пущами й чарують своєю усмішкою оленів і метеликів.
Часом видається, начебто нашій добі вже не властиво рушати в невідоме, на пошуки пригод. Доля – це шлях за небосхил, який давно-давно майнув палаючими тінями й розтанув.
Яка це насолода – помилятися! Принцеси, лицарі, чаклуни та дракони, таємниці й пригоди... Вони не тільки з нами й зараз, вони – це все, що будь-коли існувало на землі!
Певна річ, у наші часи вони вбираються по-іншому. Дракони сьогодні або всі як один в офіційних костюмах бездоганного крою, або в пошарпаних долею строях, або в лохах, які самим своїм виглядом волають про нещастя. Духи суспільства пронизливо кричать, нещадною бурею накочуються на нас, тільки-но відриваємо очі від землі, тільки-но на розі вулиці звертаємо праворуч, хоча нам веліли – ліворуч. Зовнішність стала такою облудливою, що не тільки принцеси та лицарі приховані одні від одних, – ніхто не помічає навіть самого себе.
Одначе господарі реального світу й далі приходять у наші сновидіння, аби повідомити: щита, здатного оборонити від дракона, не втрачено; дуга високої напруги, що нас пронизує, змінює наш світ нам на втіху. Інтуїція нашіптує: ми – не прах, ми – чарівники!
Це історія лицаря, який гинув, і принцеси, що врятувала йому життя. Історія краси й чудовиськ, чарів та фортець, сил смерті, які тільки видаються непоборними, й сил життя, справді нездоланних. Це оповідь про пригоду, що, як я гадаю, залишиться найважливішою для людей на всі часи.
Події розгорталися майже достеменно так, як тут про них розповідається. Я дозволив собі лише кілька незначних відступів од хронологи, деякі герої книжки узагальнені, більшість імен вигадані. А решту я не зміг би створити з уяви, навіть якби доклав зусиль; правда не була достатньо правдоподібною, щоб перетворитися на вигадку.
Оскільки читачі завжди вміють зазирнути в очі письменника, то ви зрозумієте, що примусило мене викласти оце все на папері. Втім, за сприятливого освітлення письменникові також іноді щастить зазирнути в очі читача. За такого освітлення я, можливо, побачу вас і ваше кохання, що мандрують десь на цих сторінках разом зі мною та моїми почуттями.
Автор
ОДИН
Сьогодні вона буде тут.
Я глянув із кабіни вниз, крізь вітер і струмені повітря від пропелерів, крізь півмилі осені на орендоване мною поле, на рекламний щит "Політ – 3 – Політ", який білів грудочкою цукру на моїх воротях.
Обабіч дороги навколо щита юрмились автомобілі. Напевно, десятків шість. Не меншим був і натовп, який зібрався поспостерігати. Вона теж могла бути тут, щойно приїхавши. Я всміхнувся своїм думкам. Могла бути!
Я перемкнув двигун у нейтральний режим, підняв догори ніс свого біплана "Фліт", вирівняв крила.
Потім витиснув педаль, перевів штурвал круто ліворуч і потяг його на себе.
Зелень землі, спіла пшениця й соя, ферми та пасовища, спокійні, як сам полудень, провалилися й вибухнули плямистими калейдоскопами в штопорі повітряного атракціону. З землі могло видатися, ніби старий літак несподівано вийшов з покори.
Ніс стрімко полетів униз, світ перетворився на суцільні кольорові смуги, що дедалі швидше, наче торнадо, обертались перед моїми очима.
Як довго мені не вистачало тебе, рідна душе, – думав я, – моя люба, мудра, загадкова, кохана пані? Нарешті сьогодні випадок потягне тебе в Рассел, штат Айова, візьме за руку й приведе на це поле скошеної люцерни, там, унизу. Ти вийдеш з натовпу, сама не усвідомлюючи чому, зацікавлена й досі живою сторінкою історії, що яскравими кольорами виблискуватиме в повітрі.
Двокрилий літак з гримотом нісся вниз, змагаючись зі мною усіма своїми ручками управління за кожну тисячу футів. Щомиті торнадо розкручувався стрімкіше, крутіше й пронизливіше.
Оберт... іще один... Ось воно!..
Я штовхнув штурвал уперед, відпустив ліву й усією своєю вагою наліг на праву педаль. Плями за кабіною, чимраз насиченіші, мигтіли швидше, один оберт, іще один, кружляння припинилося, і ми спікірували вниз із усією можливою швидкістю.
Сьогодні вона буде тут, думав я, бо вона теж самотня. Бо зазнала всього, чого тільки могла зазнати. Бо на землі є одна людина, яку їй судилося зустріти, і ця людина в моєму аероплані.
Різкий поворот, дросель назад, двигун вимкнено, лопаті пропелера завмирають... Ковзаємо вниз, безгучно пливемо до землі, зупиняємося біля берега, перед самим натовпом.
Я впізнав її, тільки-но побачив, – у яскравому маренні думав, що впізнаю її одразу.
Навколо аероплана юрмилися чоловіки й жінки, сім'ї з кошиками для пікніків, діти на велосипедах. Спостерігали. Поруч з дітьми бігало двоє собак.
Я підтягся й вискочив з кабіни, сягнув поглядом довкіл. Люди мені сподобалися. Затим я почув власний голос, який дивним робом звучав поза мною, тим часом я шукав в натовпі її.
– Побачити Рассел з неба, друзі! Поглянути на нього, дрейфуючи над полями Айови! Остання нагода перед настанням зими! Зі мною туди, де літають тільки птахи та янголи!..
Дехто з присутніх сміявся й аплодував тому, хто б зваживсь бути першим. На деяких обличчях читалися недовіра й запитання; очі горіли бажанням і відвагою; трапилось кілька привабливих, а також смішних і заінтригованих облич. Але ніде не було того обличчя, якого шукав я.
– Ви впевнені, що це безпечно? – запитала якась жінка. – Після того що побачила, я не впевнена, що ви надійний пілот. – Засмагла, з блискучими карими очима, вона прагнула привернути до себе увагу.
– Безпечніше не буває, пані, він літає легко, наче пух. "Фліт" піднімається у повітря з 24 грудня 1928 року і, напевно, перш ніж розвалитися на кусочки, витримає ще один політ...
Ошелешена, вона заблимала очима.
– Я пожартував, – сказав я. – Повірте мені, він буде літати ще довго після того, як не стане нас із вами!