Це був останній збір особового складу перед Загальним Злетом, і на нього зібралися члени всіх скаутських загонів. Скаути із загону 22 — "Ширяючий сокіл" стали табором у тінистій балці й чекали, тримаючи щупальця напоготові. Члени загону 31 — "Відважний бізон" висадилися біля невеликого струмка. Вони відпрацьовували навички споживання рідини й час від часу вибухали сміхом від незвичних відчуттів.
А загін 19 — "Розлючений мірак" чекав на скаута Дрога, котрий, як завжди, спізнювався.
Дрог каменем упав з трикілометрової висоти, в останній момент набув твердої форми й квапливо вповз у коло скаутів.
— Привіт, — сказав він. — Вибачте, я й гадки не мав, що вже так пізно...
Командир загону гнівно глянув на нього.
— Ви знову не у формі, Дрог.
— Вибачте, сер, — промовив Дрог, спішно випускаючи забуте щупальце.
Усі засміялися. Дрог від сорому став помаранчевим. Понад усе йому зараз хотілося стати невидимим. Але як раз цього робити не годилося.
— Розпочнімо наш збір з урочистої присяги скаутів, —сказав командир і відкашлявся. — Ми, юні скаути планети Елбонаї, урочисто присягаємося зберігати й плекати навички наших далеких предків-піонерів. З цією метою ми, скаути, приймаємо форму, від народження даровану нашим праотцям, підкорювачам незайманих просторів Елбонаї. У такий спосіб, ми сповнені рішучості...
Скаут Дрог відрегулював слухові рецептори, щоб підсилити тихий голос командира. Клятва завжди змушувала його тремтіти від хвилювання. Важко собі уявити, що колись їхні прабатьки були прикуті до землі. Сучасні елбонайці живуть у повітряному просторі на шестикілометровій висоті над поверхнею, зберігаючи мінімальний обсяг тіла, живлячись космічним випромінюванням і сприймаючи життя безпосередньо в усій його повноті, а на планету спускаються лише із сентиментальних або ритуальних міркувань. Епоха Підкорення лишилася в далекому минулому. Нова історія почалася з Ери Субмолекулярної Модуляції, яку змінила нинішня Ера Прямого Контролю.
— ...Прямо й чесно, — вів далі командир. —І зобов'язуємося, як і вони, пити рідини, вживати тверду їжу та вдосконалювати майстерність володіння їхніми знаряддями й навичками.
Урочиста частина закінчилася, і хлопці розійшлися по рівнині. Командир загону підійшов до Дрога.
— Це наш останній збір перед злетом, — сказав він.
— Я знаю, — засоромлено відповів Дрог.
— У загоні "Розлючений мірак" ти єдиний скаут другого класу. Всі інші давно отримали перший клас або принаймні звання Молодшого Піонера. Що подумають про наш загін інші?
Дрог знітився.
— Тут не тільки моя провина, — сказав він. — Так, звісно, я не склав іспитів із плавання та виготовлення бомб, але в мене просто немає до цього хисту. Несправедливо вимагати, щоб я знався на усьому. Навіть серед піонерів були вузькі фахівці. Ніхто не може опанувати всіх наук...
— А що ти, власне, вмієш робити? — перервав його командир.
— Я вмію орієнтуватись у лісі та горах, — палко вимовив Дрог, — а ще вистежувати й полювати.
Командир пильно подивився на нього, а тоді повільно промовив:
— Слухай-но, Дрог, хочеш отримати ще один, останній шанс заробити перший клас і навіть відзнаку за особливі досягнення.
— Я готовий до всього! — скрикнув Дрог.
— Добре, — сказав командир. — Як називається наш загін?
— "Розлючені міраки", сер.
— А хто такий мірак?
— Величезний лютий звір, — швидко відповів Дрог. —Колись вони жили на Елбонаї майже скрізь, і нашим предкам доводилося битися з ними не на життя, а на смерть. Зараз міраки вимерли.
— Не зовсім, — заперечив командир. — Один зі скаутів, розвідуючи ліси в п'ятистах милях на північ, виявив у пункті з координатами Пд-233 і Зх-482 зграю з трьох міраків. Усі троє — самці, отже, полювати на них можна. Я хочу, щоб ти, Дрог, вистежив їх і вполював, застосувавши своє мистецтво орієнтуватись у горах та лісі. Потім за допомогою самих лише методів і знарядь піонерів ти повинен здобути й принести шкуру одного мірака. То як, впораєшся?
— Впораюсь, сер!
— Дій негайно, — наказав командир. — Ми прикріпимо шкуру на нашому флагштоку й, безумовно, отримаємо відзнаку на зльоті.
— Так, сер!
Дрог квапливо зібрав знаряддя, наповнив флягу рідиною, спакував тверду їжу та рушив у дорогу.
За кілька хвилин він левітував до квадрата Пд-233/ Зх-482. Це була дика, романтична місцевість — зубчасті скелі й покручені дерева, вкриті густими хащами долини й засніжені гірські вершини. Дрог невпевнено роззирнувся довкола.
Доповідаючи командиру, він трохи погрішив проти істини.
Справа в тому, що він не так уже й добре знався на лісовій та гірській справі, не кажучи вже про вистежування й полювання. Чесно кажучи, він узагалі не вмів нічого, крім як годинами мрійливо ширяти у небі за півтора кілометра від землі. Що як він не зможе знайти міраків? Що як міраки виявлять його першими?
Ні, цього не може бути, запевнив себе Дрог. Зрештою, я завжди встигну жестибулювати. Ніхто й не довідається.
За мить він уловив слабкий запах мірака. А згодом у двохстах метрах від себе помітив якийсь рух біля чудернацької скелі, схожої на літеру Т.
Невже так і далі йтиме — просто й гладко? Чудово! Дрог ужив належних заходів маскування й неквапом рушив уперед.
Гірська стежина ставала дедалі стрімкішою, а сонце палило нещадно. Пакстон весь змок, незважаючи на кондиціонер у комбінезоні. До того ж ця пригода уже добряче йому набридла.
— Коли, нарешті, ми звідси заберемося? — не витримав він.
Герера поблажливо поплескав його по плечі.
— Тобі що, не потрібне багатство?
— Ми й так багаті, — заперечив Пакстон.
— Але не досить, — сказав Герера, і на його довгастому смаглявому обличчі блиснула посмішка.
Підійшов Стелмен, відсапуючись під вагою аналізаторів. Він обережно поставив апаратуру на стежку й сів поруч.
— Може, трохи перепочинемо?
— Чому б ні? — відгукнувся Герера. — Часу в нас удосталь.
Він сів, спершись спиною об скелю, що за формою нагадувала літеру Т.
Стелмен розкурив люльку, а Герера розстебнув "блискавку" й дістав з кишені комбінезона сигару. Пакстон якийсь час спостерігав за ними.
— То коли ж ми заберемося з цієї планети? — нарешті запитав він. — Чи, може, оселимося тут навіки?