Смакували французький коньяк, гомоніли, згадували студентські літа. Сміялися. Щоправда, сміявся здебільшого господар — гучно, розкотисто. І хвастався своїми успіхами, А я вже знав, що майбутнього в нього немає. Коли наші жінки пішли на кухню готувати каву, я знову почав його застерігати, бути обережним. Особливо в наступні два дні.
— Тебе чекають дуже сумні неприємності.
— Та що ти закаркав, як ворон: неприємності, неприємності?!. — спалахнув Іван. — Я тебе що — для цього запрошував? Щоб ти мені настрій псував, доморощений астролог, пророк і хто там ще? Теж мені… ясновидець! Баба Ванга з Болгарії! — він вже мене ображав, але я на нього не гнівався, як не гнівається на хворого лікар. — Звідтоді, як я народився, в мене були самі лише удачі. Кар’єра йде рівно й спокійно. Через три дні я — заступник міністра, а там… Там, може, і в Москву заберуть. А чого… Я — везучий, щасливий. Як точніше — правильний. Той, який і потрібний сильним світу цього. А ти… ти просто невдаха. До всього ж мені ще й заздриш.
Тоді я апелював до його дружини. Злегка захмелівши від питва й успіхів свого чоловіка, перспективою швидкого переїзду до Києва, вона на мою обережну мову щодо неприємностей, які чекають її чоловіка, тільки смачно зареготала.
— Дай бог вам таких "неприємностей"! Через два-три дні мій Ваня — заступник міністра. Це — для початку. А там… А ви — неприємності. Говорити вам більше нема про що.
Вона була симпатична, просто дуже гарна, але я все ж вирішив її засмутити.
— Через два-три дні вашого чоловіка, а мого колишнього однокурсника чекає тяжке лихо. Можливо і непоправиме, — вперто повторив я. — Не виключена можливість, що загроза нависла над самим його життям. І я прохав би вас, аби ви вплинули на Івана, щоб він поберігся.
І тут вона верескнула:
— Та ви… ви просто… просто п’яний! Чи вирішили накаркати біду. Ми з Ванею вас запросили, а ви… Ви просто заздрите його службовій кар’єрі! На тім і попрощалися. Як я зрозумів — назавжди. В будь-якому випадку Іван більше не запросить мене до себе. Навіть, якщо й незбудеться моє пророцтво. Дружина мені всю дорогу вичитувала мораль:
— Що ти зарядив, як папуга: неприємності, неприємності?! Що може загрожувати сьогоднішньому обкомівському чину і завтрашньому заступнику міністра? У нього вся влада в друзях ходить. Це тобі можуть загрожувати неприємності, тобі, а не таким, як він. Івана вже навіть у пресі називають відомим діячем партії. Та й звідки ти знаєш, що буде завтра? Тримав би язик за зубами — краще б було. З таким типом, як Іван не можна псувати стосунки — тобі ж і гірше буде, а не йому…
Тепер я розумію, що зробив помилку. Не одну, а відразу ж дві. Перша, що я взагалі зайнявся пророкуванням, друга, що віщував людям неприємності. Піфію і давні греки боялися, бояться її й зараз. Адже призвістка небезпечна тим, що вона збувається.
Ось чому люди завжди намагалися уникати — та й зараз намагаються — будь-яких пророцтв. Вони бояться, що досить напророкувати ("накаркати") біду, як вона неодмінно збувається. Бо, мовляв, віщун не стільки передбачає, як — "наводить" лихо. Воно могло й не трапитись, але досить було віщуну завбачити лихо, як воно й прийшло. Чи прийде. Люди взагалі нервово реагують, коли хтось починає їм говорити, що з ними стануться якісь неприємності. Вірять: якби не говорив, то й не сталося б нічого поганого. Бо вважається: те, що напророчено, збудеться тільки тому, що воно… напророчено, наведено словами віщуна. Взагалі — але це я вже тепер знаю, — існує думка, що майбутнє може бути багатоваріантним, по-науковому кажучи, антиномічним. І якщо один варіант уже названий, та ще вголос, (тобто, існує в чиїйсь свідомості), і можливо цей факт приведе в рух якусь чашу терезів, невідомо як, але впливає на весь наступний хід подій і те, що було провіщено — збудеться.
Тому люди й бояться віщунів, бояться зазирнути туди, де ховається нещастя. У декого складаються враження, що віщун своїми провіщеннями ніби творить майбутнє, бо діє на реальність вольовим імпульсом. І наука підтверджує, що це можливо — безконтактний вольовий вплив окремих осіб на майбутнє.
Адже віщун наче створює в своїй уяві, свідомості і свідомості інших людей якусь картину і після цього та картина починає впливати на реальність нашого світу. Реальність починає змінюватись, налаштовуючись так, як їй і було запропоновано. Ось чому мені не треба було пророкувати Івану неприємності — щоб його дружина не сприйняла їх за "каркання", що власне, й сталося. Люди вірять, що лихо завжди ходить поруч, воно десь таїться і доки його не чіпаєш воно й тебе не чіпає. А назвеш його, воно й почне діяти…
Як я і передбачав (точніше бачив у майбутньому під час свого контакту з інформаційним полем вищої реальності) через два дні з Іваном і трапилось нещастя.
Будучи начальником, Іван, як і всі начальники, ходив у дорогій пижиковій шапці — дуже модній в ті роки. Простим смертним тоді було її не купити…
Грабіжник напав на нього в темному під’їзді, коли Іван, відпустивши особистого шофера, простував до ліфту. (Як потім виявилось, лампочка в під’їзді була того вечора розбита. Не виключено, що сам грабіжник і розбив її, бо до того вона була цілою).
Зірвавши з жертви шапку, грабіжник ще й наніс різкий і сильний удар по голові важким металевим прутом. Через день, незважаючи на вжиті медициною заходи, Іван помер у лікарні. Того самого числа, яке я, під час контакту з майбутнім і бачив на відривному календарі, що висів на стіні палати.
Можливо мені не треба було йти на похорони, але я пішов. Не міг не піти, хоча й розумів, що моя поява може викликати небажану реакцію у вдови загиблого.
Так воно і сталося.
Коли я підійшов до неї, щоб висловити їй своє співчуття, шарахнулась вона од мене, як од прокаженого і знетямлено закричала:
— Ось він!.. Чаклун проклятий! Віщун! Шаман! Це він, він накликав біду на мого Ваню… Позаздрив його новій посаді… Він знав, що буде. Знав, що на Ваню нападуть, але не сказав коли і хто…
Як скінчилися похорони, до мене підійшли два ввічливі і якісь наче стандартні молодики. Вони чемно поцікавилися хто я такий і коли я назвав себе, один з них, нахилившись до мене, щоб не привертати уваги присутніх, тихо, але тверде сказав: