– Та це картина, бодай її... Це я звалив.
– То ти біля стіни стоїш? Ну чи видано ж таку необачність! Хіба ти не чув ніколи, що стіна – то найліпший провідник для блискавки! Відійди хутчіше! І знов ти трохи не залаявся! Як уже сам гріха не боїшся, подумав би хоч, що жінка й діти в такій небезпеці! Мортімере, а ти замовив перину, як я тебе просила?
– Ні. Я забув.
– Він забув. А тепер, гляди, життям за це заплатиш. Якби оце була та перина, постелив би її серед хати, ліг на неї та й не бійся нічого. Залазь сюди, до мене! Залазь швидше, поки не наробив там іще яких дурниць погибельних!
Я спробував убгатися до шафки, але поміститись там удвох було дуже важко, а ще як причинити дверцята, то й дихати зовсім нічим. За хвильку, трохи не задихнувшись, я виліз назад. А дружина тоді гукнула:
– Мортімере, треба ж щось зробити, щоб тебе не вбило! Подай мені ту німецьку книжку, вона лежить скраю на поличці над каміном. І свічку. Та не засвічуй, дай мені сірники, я сама тут засвічу. Там у книжці щось про це пишеться.
Я знайшов книжку – зваливши вазу й ще якісь порцелянові цяцьки,– і дружина зачинилася в шафці зі свічкою. Якусь хвилину я мав спокій, а тоді вона знов озвалась:
– Мортімере, що там таке?
– Та нічого, то кішка.
– Кішка? Ой погибель наша! Спіймай її та зачини в умивальнику. Та швидше, рідненький! Адже коти повні електрики! Ні, я таки посивію за цю ніч, як жива зостанусь.
І знову почулося здушене ридання. Якби не це, я б і пальцем не ворухнув для такого дикого діла – ловити поночі кішку. Та все ж довелося мені те зробити – раз у раз перечіпаючись через стільці та інші перепони, всі тверді та з гострими ріжками. Нарешті я спіймав кицьку й зачинив у тумбі вмивальника, ще доларів на чотириста наламавши меблів та понабивавши собі ноги. А тоді з шафки почувся здушений голос:
– Тут пише, що найбезпечніше стояти на стільці посеред хати, а ніжки стільця треба ізолювати від підлоги, поставивши в склянки. (Блись! Бум! Бабах! Грюк!) Ой, ти чуєш? Хутчіше, Мортімере, поки тебе не вбило!
Я якось примудрився дістати склянки – останні чотири, бо решту перебив, поки шукав,– ізолював ніжки стільця й спитав, що робити далі.
– Тут ось пише: "Während eines Gewitters entferne man Metalle, wie z. B., Ringe, Uhren, Schlüssel, etc., von sich und halte sich auch nicht an solchen Stellen auf, wo viele Metalle beieinander liegen, oder mit anderen Körpern verbunden sind, wie an Herden, Oefen, Eisengittern u. dgl".44 Що це означає, Мортімере? Чи треба держати металеві речі при собі, чи далі від себе?
– А хто його зна... Важко сказати. Якось воно плутано звучить. У цих німецьких книжках усі поради якісь плутані. Все ж мені здається, що це речення стоїть скоріше в давальному відмінку, ну, хіба трохи домішано родового та знахідного, і гадаю, воно означає, що треба держати метал при собі.
– Мабуть, що так. Воно, як подумати, так і має бути. Адже металеві речі, розумієш, це ніби громозвід. Начепи свою пожежницьку каску, Мортімере, вона ж майже вся металева.
Я знайшов і насадив на голову каску – як на таку теплу ніч, та ще в душній кімнаті, досить важкий, недоладний і незручний головний убір. Мені навіть нічна сорочка здавалася зайва в тій духоті.
– Мортімере, треба ж і тіло якось захистити. Може, ти свою міліційну шаблю начепиш?
Я послухався.
– А тепер, Мортімере, якось ще й ноги б годилося вбезпечити. Прищебни остроги.
Я й те зробив – мовчки, насилу стримуючи роздратування.
– Мортімере, ось тут пише: "Das Gewitterläuten ist sehr gefährlich weil die Glocke selbst, Sowie der durch das Läuten veranlasste Luftzug und die Höhe des Turmes den Blitz anziehen könnten".45 Чи це означа, що небезпечно не дзвонити в церковні дзвони під громовицю?
– Авжеж, здається, що так,– якщо там дієприкметник минулого часу в називному відмінку однини, а по-моєму, так воно й є. Справді, це, мабуть, означає, що через велику височину дзвіниці та відсутність Luftzug’у дуже небезпечно (selir gefährlich) не дзвонити у дзвони під час бурі, а крім того, бачиш же, що й сама будова речення...
– Менше з тим, Мортімере, не марнуй дорогого часу на балачки. Візьми великого обіднього дзвоника, він висить у передпокої. Та швидше, рідненький, це ж порятунок. Ох, ненечко, здається, ми таки живі будемо!
Наша дачка, щоб ви знали, стоїть на вершку високого пагорба, що панує над долиною. В сусідстві є кілька ферм, найближча ярдів за триста-чотириста від нас.
Залізши на стілець, я калатав у той жахливий дзвоник хвилин сім чи вісім, коли нараз хтось розчинив знадвору віконниці, в кімнату впав яскравий промінь з ліхтаря, і чийсь хрипкий голос запитав:
– Що тут у лихої години скоїлося?!
У вікні я побачив повно облич, а на тих обличчях повно очей, що нестямно витріщились на мою нічну сорочку та вояцьке спорядження.
Я кинув дзвоника, сплигнув зі стільця, вкрай зніяковілий, і пояснив:
– Нічого не скоїлося, хлопці, просто невеличкий переполох через громовицю. Я намагався відвести блискавку.
– Яку громовицю? Яку блискавку? Чи ви, Маквільямсе, з глузду зсунулися? Ось яка ніч яснісінька, ніякої громовиці нема й не було.
Я визирнув у вікно й так здивувався, що зразу й слова не міг вимовити. Потім сказав:
– Нічого не розумію. Ми виразно бачили сполохи крізь завіси й віконниці і чули грім.
Сусіди мої один по одному попадали з реготу; двоє так і не встали, сердеги. А один з тих, що лишилися живі, зауважив:
– Шкода, що ви не здогадалися відчинити вікно та поглянути он на той вершок. То ж ви гармату чули і бачили спалахи пострілів. Опівночі телеграма надійшла, що Гарфілда обрано президентом, ото й салютували.
– Еге ж, містере Твене,– докінчив містер Маквільямс,– як я вам уже сказав напочатку, стільки є правил, як уберегтися від громовиці, й такі вони досконалі, що я просто не годен збагнути, як це дехто примудряється попасти під блискавку.
По тих словах він узяв свого саквояжа та парасольку і вийшов, бо поїзд саме зупинився на його станції.
1880