— Ти що, п’яний? — заверещала вона, ніби пилорама різнула.
— Але ж, Юль, — пробурмотів він. — Про замок у нас договору не було. І про те, щоб я не був п’яний, теж.
— Забирайся! — верескнула Юлька. — Вставиш мені замка і не будеш п’яний, то прийдеш.
— Але ж замка тра купить, — сказав він. — А в мене нічо, — він вивернув свої і справді порожні кишені.
— Ну, харашо! — пом’якшала Юлька. — Замка я куплю. І щоб не був мені п’яний. Терпіть не можу п’яних, пойняв?
— Та пойняв, — сказав він, зводячись із постелі.
І раптом кинувся до неї, схопив її лапищами й почав м’яти і там і сям, і вище і нижче, Юлька заверещала, викрутилася, дряпнула, як кішка, його фізію й почала гамселити його кулачками з тим-таки диким вереском. І коли він, хихикаючи, виваливсь у вставлені так гарно ним же двері, то побачив унизу, у дворику дев’ятеро виладнуваних одна біля одної жінок, вісім із Ластів’ячого гнізда, а одну сторонню, певна річ, Людку. Всі вони безмовно дивилися вгору, де репетувала Юлька, а їхні подобенства спинилися так само з розверзтими очима й ротами, від чого їхні обличчя здавалися дегенеративні. Шурка либився на весь рот і вихилясом сходив із горбка.
— І щоб мені не лапався, пойняв? — верещала вгорі Юлька. — Я тебе работать найняла, а не лапаться.
Тоді кілька з тих жінок унизу заіржали, але решта лишалися з незворушними фізіономіями, а маленький бульдожик, крапля в краплю схожий на свою господиню, зірвався на ноги, загарчав і загавкав несподівано грубим гавкотом, аж із ремінця рвався, але його тримала залізна рука господині — Шурка ж ішов і либився.
— Забув замка їй уставить, — сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму, бо дорогою встиг і закурити. — Доведеться завтра прийти. І вставлю, хе-хе! На губу привішу. На! — він зробив непристойний жест, але ніхто на його ніби й жарт не засміявся, всі лишалися безмовні й непорушні, ніби це стояв гурт манекенів. Сам тільки бульдожець вдруге рвонувся на повідку і люто загавкотів.
— Не терпить мій Рекс п’яних, — сказала тоненьким голоском власниця бульдожка. — Він і мого Мішу кусає, коли той п’яний припреться. Він у мене розумничок. Цяця! Цьом!
Шурка Кукса прийшов до Юльки наступного дня, коли вже та повернулася з роботи. Був він тверезісінький, навіть одеколоном пах, волосся було змочене й охайно зачесане, хоч одежа, як була нечупарна, такою й залишилася.
— О, — сказала Юлька, пильно його оглянувши. — Тепер ти на людину схожий, а не свиню.
Він теж уважно обдивився Юльку, прикидаючи, а на кого схожа вона, адже всі пожильці Ластів’ячого гнізда на когось із тварин таки подобали. Мацнув по-свійському її за груди, на що вона аж ніяк не зреагувала, а тоді поважно сказав:
— Це щоб ти не думала, що я не порядошний. Купила замка?
Замка вона купила, і він цілі дві години возився, врізуючи його в двері; пожильці Ластів’ячого гнізда до нього вже звикли і перестали ловити супроти нього витрішки, хоча, пробігаючи, одна чи друга, чи хтось із дітей, завертали в його бік голови й дивилися. З’являлися після роботи й чоловіки цього дому: Мишко, чи Міша, чоловік власниці бульдожка, навіть піднявся на пагорб, потис Шурці руку й почав стежити за його роботою, вряди-годи даючи цінні вказівки; вони мирно при цьому теревенили, в той час як Юлька варила (поки що в кухоньці колишньої господині її кімнати) картоплю і смажила котлети, притому не на одного, а на двох.
— Це ти його й на харчі узяла? — спитала колишня хазяйка.
— А що ж, — спокійно відказала Юлька. — Раз я його найняла, то й погодувати чоловіка тра.
— То, може, ти для нього щось і гарячішого купиш?
— Обійдеться, — категорично сказала Юлька. — Терпіти не можу п’яних.
— Да! — сказала хазяйка. — Я тоже!
їхня розмова на цьому й вичерпалася. Хоч ні, жінка-коза зробила виразну паузу, а тоді поцікавилася промекавши:
— І скільки він у тебе за ті двері здер?
— Всі гроші, цьоць, — сказала Юлька.
— Це чо’ я питаю, — скромненько проказала колишня господиня Юльчиної кімнати, — в мене в самої двері, сама знаєш які. То коли він так уміє їх діставать, і коли він отакий майстер, і коли недорого візьме, то хай би й мені вставив.
— Це вже з ним самі говоріть, — байдуже сказала Юлька й попробувала картоплю ножем. — 3 мене він узяв двісті каребе.
— Аж двісті? — жахнулася колишня хазяйка.
— Ну да, тепер усе дорого.
Пішла подивитися, як іде робота, Мишко, чи Міша, вже пішов, а Шурка Кукса випробовував ключем замка: чи добре зачиняється.
— То коли в нас із тобою рощот буде? — спитав шкірячись.
— Не зараз же, — мовила байдуже Юлька. — По одинадцятій прийдеш. Тільки щоб ніхто не бачив, пойняв?
Він її одразу ж "пойняв" — запрошувала саме на той час, коли чоловіки згадували своїх жінок, а діти уже спали, і коли чоловікам та жінкам уже не до стеження — мудра вона була, ота Юлька.
— Спробуй чи харашо работає, — сказав Шурка.
Замок працював нормально, і, поки вона ото випробовувала, він зайшов до неї ззаду (були вони в хаті) і облапав усі її куточки, на що вона аж ніяк не зреагувала, ніби вони були чоловіком та жінкою.
— Їсти будеш?
— Чо’ ж, — сказав Шурка. — Тілько коли даси сприснути, інакше замок буде заїдать — це вже точно.
— Я тобі сказала: п’яних не люблю, — озвіріла Юлька. — А прийдеш п’яний уночі, не пущу, пойняв?
Почухмарив потилицю: з жіночими примхами треба було рахуватися.
— Коли ж мені та їжа до рота не полізе? — жалібно сказав.
— То й не їж, — байдуже мовила Юлька. — Мені чи поїси ти, чи нє, до лампочки.
Він зирнув на лампочку: сонце падало на неї і відсвічувало, зітхнув і знову почухмарився.
— Руки в тебе є де помить?
Провела його в мікрокухоньку, де картопля вже зварилася і де стояла жінка-коза, тобто колишня господиня Юльчиної кімнати, і з цікавістю дивилася на нього, ніби щось хотіла в ньому видивитися, чого раніше й не бачила. Шурка пішов до крана й почав милити руки.
— Не знала, що ти такий мастер, — сказала жінка-коза. — Може, коли так умієш діставати двері, і коли ти такий мастер, і коли недорого візьмеш, то, може б, ти і мені їх вставив, бо мої розсипаються. Я б тобі за роботу й горілочки б вточила, скільки б там договорилися.
— Ви ж казали, що вам дверей не треба, — мовив Шурка.