1
Юлька була мала, може, лише на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими, аж випирали вони з одежі, грудьми, а ще до того і з геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закадзюбинка, був маленький (пипочкою) ніс. Сірі вуста майже не виділялися на обличчі, а очка були так само круглі, здивовані, сірі, з рідесенькими кущиками брів; голова з ріденьким волоссячком також сірої барви, стягнутим ззаду гумкою. З’явилася вона з одного із сіл, неподалік Житомира, прописку здобула, влаштувавшись на якомусь шкідливому заводі; пожила трохи з гуртожитку, а тоді придбала собі на околиці кімнатку, таку маленьку, що в ній уміщувалося тільки ліжко, маленький столик та один стілець. Кімнатка, однак, мала аж два вікна, але без окремого виходу; хазяйка, в якої Юлька купила кімнатку, поки що дозволяла їй ходити через кімнату свою (коли це говорила, то якось так примружила очі, що й сліпий би побачив — це недовго триватиме); Юлька ж була недурна, принаймні втямила, що колишній господині кімнати таки недовго захочеться терпіти таку незручність, але вони були в однаковому становищі: хазяйка хотіла продати, а Юлька купити, отже, справу було залагоджено, Юлька стала власницею кімнатки, а містилася та в будинку на косогорі, і всього подібних комірчин було в ньому дев’ять, отже, на даху стояло поки що вісім телеантен, а до кожної кімнатки було прибудовано по незугарному, часом зі сходинками, ґаночку, і всі вони були наліплені на будинок, ніби ластів’ячі гнізда.
— Розживетеся й проб’єте собі хід через вікно, — сказала доброзичливо колишня господиня Юльчиної кімнатки і знову змружила очі — це був майже ультиматум, але й на це Юлька мовчки згодилася, бо чудово знала: їй самою купівлею не обійтися, коли вона хоче жити у своїй хаті, а не в бридкому гуртожитку, тож їй доведеться біля цієї хати повозитися й потратитися, а це була немала проблема, бо Юлька витратила на хату всі гроші, а із зарплатні, що її одержувала на шкідливому заводі, навряд чи що відкладеш.
Ось чому у вільний час вона відчиняла вікно, присовувала до нього стільця (до речі, стільця, столика і ліжко вона купила в хазяйки разом із кімнаткою), сідала, клала пишні перса, аж вивалювалися вони із блузки, на підвіконня й засинала чи завмирала, чи то зирила на прирічкові краєвиди із верболозами або й на вулицю, шматок якої потрапляв їй у визір, а може, ні на що і ні на кого не дивилася, — лице її при цьому робилось байдуже, ніби то місяць посірів та й сів на підвіконня відпочити; при тому була Юлька така непорушно-відсторонена, що всяк із чоловіків, котрий проходив мимо, неодмінно повертав у її бік фізію; одні тільки окидали її поглядом, інші шкірили зуби, але ніхто не зупинявся й не пробував до неї заговорити, хоч кожен аж поглядом їв оті розвалені на підвіконні перса. Юлька ж на ці розглядини не реагувала ніяк, навіть не дивилася на тих, котрі ото проходять і пасуть очима її єдину, справді достойну принаду; вона в ці хвилини взагалі ніби нікого не бачила, а зворухнутися то й не мала потреби, хоч, може, це так тільки здавалося, бо хто його вгадає, ідо думає собі жінка і ідо вона там бачить а чи й не бачить.
Так тривало день у день і до неї почали вже звикати, як звикають до дерева, ідо спокійно собі росте, або куща, ідо спокійно собі цвіте, аж завело в той завулочок, де стояв дім — Ластів’яче гніздо — Шурку Куксу, який того дня був печальний, бо саме покинув чергову почварку, з якою крутив любов, а нової іде не знайшов: мав до почварок Шурка Кукса особливий інтерес. Коли ж у нього таке траплялося, ставав розтривожений і збентежений; тоді йому, бідасі, не сиділося на місці, отож він блукав, мов сновида, а в грудях у нього немилосердно товклося серце і грало якусь вельми невиразну мелодію, ніби хтось надимав міха; відтак, Шурка й сам надимався, випухкуючи повітря і густо червоніючи на виду, — був видимо хворий, і хвороба ця увіч була любасна. Губи його при цьому м’яли цигарку, а дим він ковтав, як воду, і випускав і ротом, і носом; дим той (здавалося, ідо він більше його видихав, як вдихав) обволікав Шурчине обличчя габою, щипав очі, тож очі натурально воложилися. І ось він, бідаха, крізь дим, сльози, габу любасного туману, який його оповивав, крізь любасний одур, який і витворював отакі з ним фінти, побачив мимолітне видіння, маленьке чудо у вікні: блідого, сірого, заснулого місяця і розвалені біля того місяця сніжні кучугури (сьогодні Юлька була в білій блузці). Од того видіння Шурчине серце в порожніх грудях скакнуло під горло, кумельгнулося кілька разів, а тоді зціпилося, стислося в маленьку грудку й зупинилося. Відповідно, зупинився й сам Шурка Кукса та й умер, розтуливши рота, з якого безвольно випала цигарка і лягла на висохлого куща трави біля його правого черевика, котрий, здається, ніколи не знав вакси. Із того куща повився тонкий синій димочок і почав окручувати Шурку, ніби сповиваючи його в кокон, бо на те він і вмер перед мимолітним видінням, чудом у вікні, щоб, фігурально кажучи, "ококонитись", а в наступні хвилини, може, перетворитись і в метелика Павине Око; відтак ударити крильми й полетіти на той білий вогонь, що розлився на підвіконні під сірим отим, заснулим місяцем.
— Драстє! — сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. — Це ви купили в тої Кози хату?
Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду; губи при цьому в місяця ледь-ледь скривилися.
— Дивіться оно, у вас оно під ногами оно земля оно горить!
— Оно! — сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.
— Це я од вас його запалив, — сказав Шурка Кукса. — Очарувався! Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.
— Да! — сказала незрушно Юлька. — Розкажеш своїй бабушці.
— Нє, правда! — мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркану: гоголем — це значить — бочком, а бочком тому, що під парканом ріс буйний кущ кропиви. — Я такий, що всьо можу.