Дивився на всіх цих людей з теплотою — там, у Болоньї, мені часто марився і цей майдан. У церкві задзвонили на обідню, і тільки тоді я помітив, що всі ці люди помітили й мене. Стояли обличчями до мене міщани, що пили горілку, порозкривали здивовано роти гарненькі міщаночки, зупинилося з батогами в руках кілька селян; ошатно вбрані чоловіки й жінки, що йшли в церкву, раптом забули про те: стояли й дивилися. Спинив коня і проїжджий шляхтич; він почухав рукою, в якій звисала нагайка, потилицю, а тоді круто розвернув коня і помчав в одну з вулиць. Я звів голову: на дзвіниці стояв криворотий Йосип. Він бив у дзвони, смикаючи за мотуззя, а вітер розвіював його густе довге волосся. Серед майдану височів голий і потемнілий від негоди ганебний стовп — жертви коло нього сьогодні не було. На один і на другий ґанок вийшли — на один молодша, а на другий старша жінки, їхні очі з цікавості стали круглі, як ґудзики. Криворотий Йосип раптом перестав дзвонити й звісився із дзвіниці.
Тоді-то я й побачив вершників, які їхали через калюжі. Передній хизувато всміхався, і я миттю його впізнав. Широкі вилиці, руді вуса над товстими губами, збита на потилицю шапка, низький, помережаний зморшками лоб. Він спинив коня і хвацько взявся руками в боки.
— То це ти, лайдаку, — закричав здалеку, — осмілився з’являтися мені на очі?!
Я дивився на нього, вершник їхав якраз на мене, обличчя його палало від непогамованої люті, і я нарешті почав розуміти, що його погук і його лють супроти мене. Я дивився на теперішнього ворога нашого — гай-гай, моя бідна, рознещасна сестро! Оце твій катюга й мучитель, а нещодавно наш приятель і родич? Горе застукало мені в серце, гірке, як полин. Спопеліло над головою небо, і посипався попіл сірий на людей цих і майдан, на дзвіницю й на мене. Десь там, вище цих будинків, біля білої хати заломила раптом руки сестра і впала навколішки. Я дивився на цього чоловіка; він, здається, щось кричав; який смішний і дивний цей його гнів, але це він, — скрикнуло раптом у мені, — еге, це він зруйнував мені все, про що я мріяв. Я не для того повертався на рідну землю, бачить Бог, миру й радості я хотів. Рука з нагаєм уже звелася догори, навколо була така тиша, що чути стало, як співають аж за містом цвіркуни. Я весь напружився — все починалося знову. Ридала й рвала волосся там, нагорі, біля білої хати, моя сестра, звівся і потрусив кулаками над головою батько, тіло моє напружилося, як тятива; наче меч, блиснув у мене в очах холодний вогонь; люди навколо застигли, немов перелякані ляльки, — дивися, дивися на все це, моя бідна, рознещасна сестро! Я побачив перед собою обличчя з широкими вилицями й рудими вусами. Рука з нагаєм мертво висіла наді мною (це той нагай, що смугував твоє біле прегарне тіло, сестро!); холодний вихор промчав майданом, і я вже став зовсім кам’яний — був ідолом на степовій могилі, якому бозна-скільки тисяч років; в мене й біль став кам’яний, лише тіло твоє прегарне, сестро, плавало перед моїм зором, посічене цим нагаєм. Вона стояла там, нагорі, й ридала, плакали її очі льодом, червоним мертвим льодом. Плечі твої, сестро, й зараз у червоному льоду, біль твій, сестро, наче пташка мертва. Я плачу тут, на майдані, разом із тобою, сестро, мої сльози кам’яні — я, як і всі смертні, не можу пройти байдуже коло твого білого, як сніг, посмугованого нагаєм тіла. Я ниций, сестро моя мила, і про це гукнули мені зараз два ворони, що сіли на дзвіницю.
Рука Сокольського мертво висіла над моєю головою, його брат вражено визирав з-за тої руки, на мене звідусіль дивилися розширені очі (чи не твої це очі, сестро?) — погляд мій лив уже розпечений метал, вогонь палахкотів у мені, чорний вогонь. У голубому світлі дня народжувалося моє осяяння (то твоя одежа, сестро, розкидана, як бувають розкидані хмари), я висів у повітрі між того голубого трепету, я цілував мертві очі твої, сестро, ти ж була в мене ласкава, тиха й добра голубка. Ну, що проти тебе оцей нікчемний дуросман з широкими вилицями й рудими вусами? Я знову ступив на цю страшну стежку, хоч як зарікався це робити, і тільки ти, моя бідна й рознещасна сестро, зможеш мене зрозуміти.
— Ти, Дем’яне, вчинив не одне лихе діло, — спокійно сказав я, дивлячись у нависле наді мною тупе обличчя свого противенця. — І не мені їх рахувати, на це буде суд Божий. Тебе судить зараз батько мій і сестра — вони земні твої судді, і я кажу тобі від їхнього імені: збирайся в дорогу!
По майдані розливався жах. Так, справді, то був жах. Навколо все немов побожеволіло; притьмом тікали перелякані міщани, шалено репетував на дзвіниці криворотий Йосип, сховалися жінки з ґанків, і все стало таке прозоре й порожнє. І біль мій, і сестрині сльози, і майдан цей — все порожнє й прозоре! І обличчя ворога мого, біле, як тісто, і очі, що горіли-благали, — все порожнє й прозоре! Рот у Дем’яна перекривився, і здавалося, він зараз звалиться на мене, як лантух ганчір’я.
Мої вуста скривилися також, бо ти, моя бідна й рознещасна сестро, плакала переді мною, ти заламувала руки, і я не міг дивитися на твої сльози, адже не про помсту волала ти до мене і не помсти просила.
Я розвернувся й пішов геть. Навколо було розметано твою голубу одежу, сестро, і мій біль ставав теж наче лід. Я плакав зовсім так само, як ти, сестро, і йшов, ішов геть звідси — нехай покину я цей мурашник, нехай не кричить так страшно на дзвіниці криворотий Йосип, хай краще грає свою щоденну музику. Дзвони плачуть за тобою, моя бідна, рознещасна сестро, і це по тобі мої теперішні сльози…
Ішов через курну вулицю, попереду їхав віз, запряжений вгодованою конякою, на возі — чоловік, якому немає діла до того, що сталося там, на майдані, і я ступив у слід коліс того спокійного воза. Біля воріт стояв сторож, йому теж поки що не було ні до чого діла — про все, що сталося, він довідається пізніше. Я пройшов повз нього, і він подивився на мене, як на кентавра. Кентавра, котрий вибігає в степ шукати кам’яних могил з кам’яними постатями на них.
Я вийшов за ворота і звів обличчя до неба. Світило сонце: воно висіло наді мною, над усім містом і розливало стільки проміння, що голова моя переповнювалася срібним дзвоном.