Одного вечора вона сиділа разом з Михайлом у салоні на першому поверсі при відчиненому вікні, шила собі посаг, а він просторікував про майбуття слов'янського племені. Раптом у вікні з'явився Тубал, блідий, наче смерть, очі вибалушені, з рота бухкала кров, заливаючи сорочку, штани і спливаючи на землю. Він задихався.
— Солі! Солі! — видушив він з себе, і більше нічого не зміг сказати.
Ольга в поспіху, рвучко шарпнувши до себе шухлядку креден-са, дістала сіль. Михайло вистрибнув з вікна і кинувся на допомогу бідолашному вчителеві. Обхопивши його за рамена, він жменями напихав йому до рота солі. Тубал натужно й жадібно ковтав сіль, однак кров бухкотіла і далі. Михайло підтягнув бідолаху до найближчої лавки, Ольга піднесла води. Поступово кровотеча спинилася.
Тубал лежав на лаві із заплющеними очима, мов неживий.
— Треба відвести його до ліжка, — мовив Михайло. — Тут без лікаря не обійтись...
Він сам подався верхи до містечка, а вночі повернувся з доктором. Тубала поклали в його хатинці у саду, де він і помер кілька днів по тому. Відчувши наближення смерті, юнак покликав до себе Ольгу.
Вона прийшла. Однак Тубал вже не міг говорити, лише його уста ворушилися, а в грудях моторошно хрипіло. Садівник, що доглядав хворого, сидів перед хатинкою на дерев'яних східцях і задоволено приміряв, чи підійдуть йому білі панталони вмирущого.
Окрім Ольги, у кімнатчині нікого не було, проте Ольга ще раз озирнулася, а тоді схилилася над Тубалом і поцілувала його в чоло, зрошене передсмертним холодним потом. Очі юнака спалахнули, руки випросталися на ковдрі, щаслива усмішка осяяла нараз його зболене обличчя з запалими щоками. З тією усмішкою перестало битися його серце.
Під подушкою померлого знайшли жовтий зшиток з віршами та дві пари дамських рукавичок, загорнених у пошматований папір.
І зшиток, і рукавички Ольга забрала собі. Одну пару рукавичок вона одягла в день свого весілля.
Тубала поховали, посумували і забули. Земля стала йому пухом. А Ольга невдовзі покинула отчий дім. Михайло приїхав за нею бричкою, запряженою четвериком коней, і гордо забрав молоду дружину до свого маєтку.
Якийсь час Ольга була по-справжньому щасливою. Принаймні всі так вважали, і вона теж. Як усі жінки, вона сприймала світ так, ніби він створений лише для вдоволення її примх: смачні їства, гарне вбрання, коні, карети, байдикування на канапі, цигарка, цікавий роман. А чоловіки? Вони існують лише на те, думала Ольга, аби незлостиво кепкувати з наших утіх, допомагати нам згаяти час, а ще, звісно, милуватися нами й уклінно догоджати. Отак знічев'я спливало її життя, минали дні, схожі один на одного. Потім з'явилися діти, майже повністю зайнявши всі її помисли. Отож довгі роки Ольга почувалася цілком задоволеною життям. Бо ж не відала нічого іншого. її серце німувало й було неначе мертвим. Лише часом, коли вона — а це траплялося дуже зрідка — читала поезію, у її душі починало жевріти якесь невиразне передчуття, бриніла туга, не знати звідки й бралася, незбагненний неспокій тривожив кров, лихома-нив усе її єство аж до кінчиків пальців.
Усе б воно так і зосталося, якби її чоловік зумів і надалі вдовольняти її марнославство.
Чи, може, Леопольд їй не вірить?
Ольга лукаво засміялася й обернулася до мене. її вії тремтіли, вона промовляла голосом довірливого дитинчати, і хоч мала стулені повіки, мені здавалося, ніби жінка пронизує мене поглядом — я не витримав, потупив очі.
Ольга підвелася, поволі, ніби й не торкаючись підлоги, зробила кілька кроків до відчиненого вікна, спинилася і глянула на повний місяць. Вона ґраційно закинула голівку, опустивши руки вздовж тіла, немов купаючись у теплому присмерковому сяєві; пахощі й мелодії ночі витали навколо неї, вітерець колошкав їй волосся, горнувся до її вбрання.
— Я хотіла б полетіти, — озвалася Ольга за мить з соромливою тугою в голосі. — Чи він уже літав?
— Я?
Вона по-дитячому засміялася.
— Уві сні, правда ж?
— Хіба що вві сні...
— Тоді він знає оте відчуття солодкої млості — ширяєш у тихому прозорому повітрі, над головою — хмаринки, а внизу, у благословенному присмерку, котяться хвилі моря, пропливає земля... Я хотіла б політати!
Ольга розпростерла руки, широкі білі рукави її мереживної сорочки тріпотіли в неї за плечима, немов іскристі крила ангела.
Цієї миті неможливе видалося мені можливим. Я втратив здатність тверезо думати.
— Чому ж ти не летиш? — запитав я.
— Я могла б, — відповіла вона з невимовним туском, — але Ольга мене не пускає...
Мені стало моторошно.
— По той бік лісу стежкою простує селянин! — раптом збуджено вигукнула Ольга. — Він наставить силець на чорних дроздів, яких Ольга так любить. Хіба Леопольд не чує?
— Ні.
— Надто далеко... але це так...
— Розповідатимеш далі? — запитав я після довгої мовчанки.
— Так. Я охоче йому розповім. Мені стане так легко... При ньому я бачу все так виразно, мої уста самі повідають про те, що бачить душа...
— І як тобі вдається так злагоджено, так докладно вести оповідь? — озвався я. — Як вдається усе зображувати до найменших дрібниць, кожне слово, кожен відтінок голосу, кожен рух? Скрупульозно і водночас відсторонено, ніби й не про тебе мова? Ольга похитала головою. Усмішка ковзнула її обличчям.
— Бо мова й справді не про мене, — простодушно мовила вона, — а про Ольгу. Я бачу Ольгу ніби збоку, однак у реальному часі. Йому не під силу мене зрозуміти. Простір і час для мене зникли, минуле і майбутнє стали для мене теперішністю. Я охоплюю зором усе нараз. Коли бачу Ольгу, як вона лежить на подушках отоманки захоплена читанням французького роману, то бачу водночас, як ворушиться від її дихання куниче хутро кацабайки, і золотисто-зелену муху бачу, яка дзижчить над її кучерями, і павука, що чатує на стелі за тією мухою...
Ольга прихилилася спиною до віконної лиштви, сплівши руки за потилицею.
— То що, розповідати?
— Так, дуже прошу...
— Те, що я бачу, таке сумне, — повела вона далі. — Ольга вже не щаслива жінка... Чоловік кохає її і з безмежною недовірою оберігає своє щастя. Він хоче, щоб його дружина цілком належала йому, лише йому і нікому більше. Не терпить жодної, як сам висловлювався, сторонньої спідниці в домі, розігнав усіх друзів, ненавидить пустопорожні балачки про визначні постаті та речі, про книжки та політику з людьми, яких ми не розуміємо і які ніколи не розумітимуть нас. Сам він живе лише заради своєї дружини, заради дітей, працює задля їхнього добробуту, намагається сам їх навчати і розважати.