Невиліковний? Де там! Жаху можна позбутися силою думки. Ясна думка підтримує нас повсюди. Вона світить нам холодно і яскраво, однак не жахає уночі чи на краю безодні, рівним світлом осяває наші душі, розганяє жахкі тіні, робить нас розсудливими, миролюбними та спокійними.
Тихе, м'яке світло місячної ночі западає мені в душу, викликаючи перед моїм внутрішнім зором прояснені образи знайомих, любих моєму серцю людей; наче тіні проклятих богів, пропливають повз мене схожі на великі білі мовчазні хмарини ідеали минулих часів: постаті, які я любив і від яких відрікся в ненависті чи непоступливості, і ті, які вже давно спочивають у землі; і шляхетні ідеали зухвалої золотої молоді; і той, що, метаючи громи і блискавиці, промовляв до свого народу з гори Синай; і той, іще величніший, з терновим вінцем на голові, який завдав на свою закривавлену, зранену спину хрест людства. Клапті туману майорять у місячному сяйві, наче коштовні, старовинні, давно пошматовані стяги, зів'ялі квіти, зсохлі вінки. І кохана жінка з розкішними білявими косами та ніжним обличчям дивиться на мене вірними тужними очима; і щораз нові примари убираються в плоть, і щораз нові високі помисли зринають в голові! Місячне сяйво запалює тисячі блакитних вогників, котрі, наче жертовні свічі, палахкотять навстріч небові; пахощі місячної ночі витають над землею, немов фіміам; тихо й урочисто бринить лісовий орган. Я обертаюся.
Мені, врешті-решт, стає моторошно від цих невиразних марень, оманливих ідеалів бездумної, спраглої до насолод молоді.
Дійсність сувора, однак правдива. Брехня, ніби природа, і знати нічого не хоче про тебе. У своїй одвічній мінливості природа таки незмінна і ще й нині, як і тисячі тисяч років тому, являє нам те ж саме холодне, похмуре, однак материнське обличчя. Ти ж відірвався від неї, байдуже спостерігаєш за нею, зневажаєш її дітей — своїх братів менших, — бо вони мізерніші за тебе, ти вивищуєшся над нею, а тому висиш, як польський Фавст* поміж небом та землею. Та все ж її перса годують невдячного сина, а її руки завжди готові знову взяти його в свої обійми. її суворі закони, записані на гранітних скрижалях, доступні для всіх, ти завжди зможеш їх відчитати, досить лише захотіти пізнати її сутність...
Знову долинула з ланів пісня женців, хиткі трави викрешували полум'я у місячному сяйві, велично шелестів ліс. Повітря було напоєне терпкістю і свіжістю.
Я поволі роздягнувся, оглянув рушницю і поставив її в кутку в головах, а тоді упав на скромне, мов чернече, ложе, що стояло під холодною стіною. Мій пес, як завжди, простягнувся перед ліжком, метляючи хвостом; ще раз глянув на мене своїми вірними розумними очима, а тоді поклав голову на стомлені передні лапи. Хвіст щораз слабше молотив по підлозі, глибшим ставало дихання; пес зітхнув уві сні — щось йому снилося. Вікно я залишив відчиненим.
Якийсь час я також снив з розплющеними очима, а потім, мабуть, таки заснув. Я втомився, невдовзі нас огорнуло оте блаженне забуття, що є приязним двійником смерті.
Скільки часу проспав, не знаю.
Раптом я почув якийсь дивний шерех, спершу уві сні, а тоді виразно, з уже розплющеними очима. Пес ворухнувся, підвів красиву голову, насторожено глянув на мене, понюшкував повітря і коротко, хрипко гавкнув, немов на велику дичину. Сон цілковито злетів з мене, рука мимоволі обхопила холодну цівку рушниці.
Глибока тиша панувала в природі й наче дихала, важко та сумно. Знову почувся той дивний, моторошний шерех, що нагадував шарудіння одягу, немовби десь витала примара.
І ось зненацька перед відчиненим вікном з'явилася біла постать — жінка королівської постави, ледь прикрита легкими шатами, що розвівалися навколо неї; її обличчя, відвернене убік від мене, здавалося у холодному сяйві повного місяця прозорим; простягнена рука немов палала червоним полум'ям.
У мого пса від ляку здибилася шерсть на загривку, він поволі зі скавулінням позадкував. Я схопив рушницю й наготувався стріляти. Ще й нині не збагну, чому схопився за зброю, зробив це інстинктивно. Мене вкинуло в холодний піт.
Запіяв півень.
Тієї ж миті жінка повернула до мене голову.
То була господиня маєтку. Розпущене чорне волосся хвилями спадало на білу нічну сорочку. Обличчя жінки стало ще блідішим і аж наче світилося, як місяць уповні. Вона усміхнулася, махнула мені рукою. Аж тепер я помітив, що в неї заплющені очі. Жах пронизав мене. Вона, здавалось, зазирала до кімнати і бачила мене крізь стулені повіки. На мить завагалася.
Коли я встав з ліжка, жінка ще раз махнула мені рукою, притулила пальця до уст, озирнулася, не розплющуючи очей, і, переступивши підвіконня, увійшла до кімнати; Незважаючи на мою присутність, пройшла повз мене, впевненим твердим кроком з заклопотано схиленою головою підступила до ліжка і поволі стала навколішки в ногах. її права рука обхопила стовбець, сама ж вона, нічого не помічаючи навколо, впала ниць і притулилася чолом до шерехуватої дерев'яної побічниці. Так вона лежала якийсь час, а тоді тихо заплакала.
Мене ніколи не розчулювали жіночі сльози, але жінка плакала так гірко, немов звірина, яка не може висловити своїх страждань словами, так розпачливо, що її ридання глибоко вразило мене, я схилився до неї.
— Він мертвий, я це знаю, — мовила вона тихим голосом, що гостро пронизав мою душу. — Вони поховали його за мурами
цвинтаря, як самовбивцю, а я хочу до нього, — жінка підперла голову рукою і зітхнула. — Але він так далеко, так далеко... — повторила вона сухо, їй наче перехопило горло. — То я сюди приходжу до нього. Він і тут є...
З тими словами вона підвелася, навпомацки поволі пройшла попід стіною, ніби боялася, що ноги будь-якої миті можуть їй відмовити; раптом повернулася до мене й, здавалося, довго та уважно роздивлялася мене, потім похитала головою.
— Ні, його тут немає... — мовила твердо. — Він мертвий.
Жінка затремтіла всім тілом, заскрипіла зубами і з приглушеним криком впала долі. Вона лежала, учепившись руками у волосся, голосно хлипаючи. Потім плач став тихішим.
І ось вона зовсім затихла. Навіть не ворушилася.
Я хотів було кинутися їй на допомогу,Ъле вона враз підхопилася на рівні ноги. її обличчя дивно злагідніло і наче зсередини освітилося усміхом, а сама вона, здавалось, урочисто витала в повітрі, навіть не торкаючись землі. Жінка нечутно пропливла понад підлогою і, огорнена спокоєм, скупана в блакитних променях, завмерла обличчям до місяця.