— Дякую Вам, — мовила Ольга після хвилі мовчання, незмигно дивлячись поперед себе. — А тепер поговорімо про щось інше.
Вона безпардонно взяла Володимира під руку і попросила провести її до зали. Щоразу, пропливаючи в танці в обіймах чергового кавалера повз Володимира, що стояв біля дверей зали, вона обдаровувала його теплим сонячним поглядом своїх звабних карих очей. Щоразу, коли їй випадало запрошувати партнера для танцю, Ольга обирала його, знову й знову намагалася заманити його в тенета розмови, однак він зоставався спокійним та малослівним.
Додому Ольга від'їжджала в жахливому гуморі, загорнулася у шубу й скоцюрбилася, наче павук, якому зруйнували павутину.
— Хто, власне кажучи, цей парубійко, отой Володимир Подолів? — озвалася вона за якийсь час, з нищівною зневагою в голосі.
— Людина з великої літери, і цим усе сказано, — відповів Михайло — відчуття заздрості не було йому властиве. — Він має садибу в Золочівському повіті, а тут орендує великий маєток; не зупиняється на досягнутому, весь час рветься вперед, бував за кордоном, багато вчився, не лінюх і насамперед не жевжик, не жіночий улесник, як дехто з наших багатих синків, — з цими словами Михайло зиркнув на Ольгу.
— Сподіваюся, він не поляк?
— Як тобі спало таке на думку? Де ти бачила поляка, який би навчився чогось путнього? Звісно, він русин!
І тієї ночі бідолашна пихата жінка сушила собі голову, як упіймати чоловіка, який так зневажливо потрактував її. Уранці Ольга встала з ліжка з твердим наміром розпочати на нього полювання. Вона не завдавала собі клопоту замислитися, що може завдати йому страждань. її бавила думка, що можна розставити тенета і загнати в них Володимира, наче дичину.
Однак зробити це було не так легко.
Кілька днів по тому Володимир приїхав до її чоловіка. Ольга подумала, що він приїхав заради неї, і зустріла його переможним усміхом, коли він зліз з коня.
— Мій чоловік у селі, повернеться пізно, — сказала вона, сподіваючись, що юного дідича втішить така звістка, та він сухо відповів:
— То я прищу завтра.
— Не хочете побути зі мною? — здивувалася Ольга.
— Я хотів поглянути на Ваше господарство, навряд чи Ви зможете мені його показати, — спокійно заперечив Володимир.
— То просто посидьте в моєму товаристві...
— Шкода, але не можу. Вас я не розважу, а мені надто дорогий мій час, щоб гайнувати його на пусті балачки. Життя таке коротке, а ще стільки треба навчитися і вкласти праці! Припадаю до Ваших ніг, — з тим він подався геть.
Наступного дня, по обіді, Володимир прийшов знову. Ольга саме читала новий французький роман і навіть не встала зі свого крісла-гойдалки, щоб привітатися. Чоловіки розмовляли в сусідній кімнаті. Двері були ледь причинені. Ольга не підводила очей від книжки, вона не мала наміру підслуховувати, проте чула кожне слово. її дратувало, як мудро й змістовно говорив Володимир, лише по суті справи, лише те, про що мав ґрунтовні знання. Люди й речі, про які велася мова, набували в його розповіді чітких обрисів. Михайло водно повторював: "У тебе багато чому можна повчитися, друже!" Ольга чудово знала, як багато важать такі слова в устах її чоловіка.
Уже зовсім стемніло, коли Михайло покликав її. Ольга поквапилася на поклик. Від порога вона бачила в темряві тільки вогняні цятки сиґар обох чоловіків, та все ж* помітила, що Володимир підвівся привітатися з нею, бо вогник його сиґари метнувся догори, наче світлячок.
Михайло попросив принести чаю. Коли козачок накрив маленького столика, поставив на нього лампу й буркотливого самовара, до покою увійшла Ольга, ледь кивнула головою у відповідь на привітання гостя й сіла в маленькому фотелі. Козачок подав холодну вечерю. Ольга наповнила чаєм горнятка, припалила від гасової лампи цигарку й відхилилася на спинку фотелю. Чоловіки вели далі розмову, наче й не було її в покої; удаючи, ніби спостерігає за сизими клубками сиґарного диму, що поволі танув у повітрі, Ольга, примруживши очі, з-попід довгих вій, роздивлялася Володимира.
Він не був красенем, однак, як то кажуть, цікавий, принаймні не потворний; ще зовсім юний, мабуть, молодший за неї; середнього зросту, худий, майже хирлявий, з вузькими долонями і ступнями, але в його поставі та рухах відчувалася надзвичайна енергійність. Продовгувате худорляве обличчя не мало й натяку на рум'янець, але й блідим не було, радше смаглявим від сонця. На
неширокому чолі, над очима та орлиним з горбинкою носом, впадали в око випуклості — Ользі негайно закортіло заглянути до книжки Галля "Вчення про будову черепа", — гостре підборіддя, повні, ледь закопилені уста, два ряди бездоганно білих зубів. Володимир не носив борідки; густе каштанове волосся гладко зачесане назад на кшталт німецьких пасторів або ж учителів. Розглядаючи гостя, Ольга уникала дивитися йому в очі, бо інакше не зуміла би відвести погляду — таку магнетичну силу мали його великі, спокійні, ясно-карі очі, глибокі й непостійні: то з-під примружених повік проглядав бісенятами глум, то вони тепло й волого блистіли — погляд, немов плавав попід довгими шовковистими віями, — то пронизували душу холодною, виваженою гостротою, та завжди проглядала з них чесність помислів і правдивість серця, які не допускали жодних сумнівів.
Та, попри всю розважність і розсудливість, юнака оповивав надзвичайний поетичний флер.
Отаким був чоловік, який звертав на найпрекраснішу жінку в повіті не більше уваги, ніж на облупаний садовий тин.
Володимир поважно вів з її мужем бесіду про хліборобство, коней, лісове господарство, потім перевів розмову на проблеми села. Ольга погасила цигарку й уважно прислухалася.
— Ви нудьгуєте, шановна пані? — насмішкувато поцікавився Володимир.
— Ні, — заперечила Ольга. — Я слухаю Вас з більшим задоволенням, аніж теревені на наших так званих розвагах. Ми так легко забуваємо, яке крихке і мізерне наше буття, як важко повинні ми працювати й змагатися за нього. Серйозність Вашого підходу до будь-якої проблеми дуже мені до душі. Я маю таке відчуття — як би то ліпше висловитися — ніби я зі свого напарфумлено-го будуару потрапила до смерекового лісу і на повні груди вдихнула свіжого, терпкого повітря.