— Ти б міг добре заливати на зборах, — зауважив Том, — коли б не бовкав часом зайвого.
— Ти говориш ніби й слушно, — озвався Біллі,— тільки в дійсності воно не так. Тепер кожен може забагатіти.
— Або стати президентом Сполучених Штатів! — зареготався Берт. — Звичайно, звичайно, якщо він спритняк! Але чомусь не чувати, щоб ти висунувся на мільйонера або президента. Чому? А тому, що ти не хват. Ти дурбай. Ти робоча шкапа. Ось чому! А хай тобі трясця! Та й усім нам також!
За обідом Том завів мову про своє здорове сільське життя замолоду й признався, що мріє взяти, як колись робили його предки, клапоть державної землі. Він тільки скаржився, що Сара й слухати про те не хоче — отже, його мрія, певне, й залишиться мрією.
— Такі-бо вже правила в життєвій грі,— зітхнув Біллі.— Когось таки муситься вибивати з колії.
Перегодом Берт знову завів викривну промову, а Біллі тим часом розглянувся і мимоволі почав порівнювати: як тут було несхоже на його домівку! Не було тут затишку й вигоди, як у нього вдома. Біллі згадав, що коли вони з Сексон прийшли сюди, посуд від сніданку ще не було помито. Як кожен чоловік, він не помічав багатьох господарських дрібниць, але, ввесь час придивляючись, поволі дійшов висновку, що Мері не така дбайлива господиня, як Сексон. Він гордовито глянув на свою жінку, і йому захотілося підійти до неї й пригорнути її до себе. Так, його Сексон — справжня дружина! Він сидів заплющивши очі; йому пригадалася її чепурна білизна, і в ту ж мить в уяві виріс увесь її милий образ; коли це раптом Бертів голос відірвав Біллі від його думок.
— Ти, Біле, думаєш, що в мені кипить жовч. Це правда, так воно й є. Тобі не довелося зазнати того, що мені. Ти завжди робив одне — правив кіньми або ж боксом
заробляв легкі гроші! Ти ніколи не терпів скрути. Ти не відчував страйку. В тебе не було старої матері, задля якої ти мусив би терпіти приниження. Тільки після її смерті я зітхнув вільніше.
Слухай, пішов я колись найматися в Найлську електрокомпанію. То от як там зі мною повелися. Управитель зміряв мене поглядом від голови до п'ят, завдав тисячу запитань, а тоді простягнув бланка для заяви. Заповнив я його, ще й заплатив долара за лікарський огляд. По тому мусив піти до фотографії зняти свою пику, мовляв, треба для їхньої ідіотської портретної галереї. За те віддав ще одного долара. Тоді управитель бере в мене заяву, лікарське посвідчення, фотокартку її задурює голову ще сотнею запитань. "Чи належав я коли до якої робітничої спілки?" Це я б то?!.. Звісно, я мусив збочити від правди. Роботи ж треба, хоч кров з носа. Крамниця наборг уже не дає, а тут ще й мати…
"Ну, — думаю, — вже ти, брате, вагоновод. Стоятимеш собі на площадинці та підморгуватимеш ловкеньким дівчаткам". Але вийшло дзуськи. Ще з мене два долари злупили, два кревних долари, за цинову кокарду. А потім дев'ятнадцять п'ятдесят за уніформу, яку в іншому місці залюбки за п'ятнадцять дістанеш. І все те вивернули мені з платні першого ж місяця. А в кишені треба було, крім того, мати п'ять власних доларів дрібняками. Так було заведено. Довелося позичити їх у Тома Доневена — знайомого поліцая. А тоді ще примусили мене півмісяця на дурничку працювати, — мовляв, я в них навчався.
— Ну, а ловкенькі дівчатка таки траплялися? — всміхнулася Сексон.
Берт похмуро похитав головою.
— Я попрацював там тільки місяць. Потім ми зорганізувалися в спілку, і всіх нас виставили за двері.
— Так з вами, йолопами, буде й цей раз, як застрайкуєте в майстернях, — злісно промовила Мері.
— Це ж я тобі й товчу в голову, — відповів Берт. — Нема в нас надії на перемогу.
— То навіщо ж тоді страйкувати? — здивувалася Сексон.
Він глянув на неї тьмяним поглядом.
— А за віщо лягли кістьми мої дядьки під Гетісбергом?
РОЗДІЛ VIII
З тяжким серцем поралася тепер Сексон коло господарства. Годі вже було дбати про чепурні речі. Матеріал коштував гроші, а витрачати більше вона не зважувалася. Бертова засторога, немов сталеве лезо, ятрила мозок. Вони з Біллі відповідають за майбутнє молоде життя. Чи певні вони, що здолають годувати, одягати свою дитину і поставити її на добрий шлях? На віщо покладають вони надії? Мов крізь сон, пригадала вона знегоди своїх дитячих літ і глибше відчула тогочасні скарги батьків та матерів. Тепер вона майже виправдувала Сарині постійні нарікання.
Скрута обсіла сусідні родини залізничників-страйкарів. Дрібні крамарі теж підупали духом, як помітила Сексон, щодня виходячи закупати харчі. Давніша життєрадісність де й поділася. Жінки біля дітей, що бавилися на вулицях, не крили своєї тривоги. Вечорами, коли вони виходили погомоніти на ганки й за хвіртки, голоси їхні звучали приглушено і сміху майже не чулося.
Мегі Донегю, що завжди брала в молочаря три пінти молока, тепер перейшла на одну. Вже не ходили цілими родинами до кіно, і важче стало добувати м'ясні обрізки. Нора Ділейні, що жила в третьому домі від Сексон, не купувала більше свіжої риби по п'ятницях. Замість того вона перейшла на солону тріску — та й то не найкращого гатунку. Рум'яні дітлахи, що були вибігали на вулицю між обідом і вечерею з кусниками хліба, густо намазаними маслом та присипаними цукром, діставали тепер тонші, пісніші бутерброди, і зовсім без цукру. Та й сама звичка давати дітям підвечірок потроху виводилася, і декотрі діти вже нічого не діставали у непризначений час.
Усі почали скорочувати свої видатки, обмежувати себе в усьому. Кожне робилося дратливіше. Жінки частіше сварилися між собою, та й дітям стало більше перепадати; Сексон знала, що Берт і Мері теж раз у раз гризуться.
— Вона не хоче розуміти, скільки в мене власних турбот, — Берт поскаржився якось Сексон.
Сексон пильно подивилася на нього, і невиразне, тяжке передчуття заворушилось у неї в душі. Його чорні очі блищали вогнем шаленства. Смагляве обличчя змарніло, і гостріше проступали вилиці. Губи мов застигли в гіркій посмішці. В його заломленому набакир капелюсі, в усій його поставі відчувалося ще більше одчайдушного завзяття, ніж давніше.
Не раз, сидячи в пообідні години край вікна, замислювалася Сексон про далекі часи, коли її предки йшли горами, полонинами та преріями до обітованої землі на березі Західного моря. І часто уявляла собі ті аркадійські дні, коли вони не жили в містах і не знали ніяких робітничих спілок і об'єднань підприємців. Вона згадувала розповіді дідів про те, як люди колись забезпечували самі себе всім потрібним для життя: вони самі стріляли собі дичину, розводили худобу, вирощували городину, були самі собі ковалі, й теслі, й шевці, самі собі шили одяг, і самі ткали той крам.