Вона відвернулась і з люттю натиснула на стартер.
— Куди поїдемо? — спитав я. — До Вера-Круса?
— Чом би й ні? — Вона вивела машину на темну дорогу. — Якщо ти, звісно, не заперечуєш.
— До речі, любонько, як вас звати?
— Це тобі знати ні до чого.
— Як же мені звертатися до вас? "Слухай, ти" чи "гей, дівчино"?
— Я нічого не втрачу, якщо ти взагалі мовчатимеш, — відрубала вона з раптовою втомою в голосі.
Годинник на приладовому щитку показував 23.15.
— Ми могли б вести машину по черзі, — обережно запропонував я. — Це дасть змогу на світанку дістатись до Орізаби. Я знаю там дуже добрий готель.
— Краще не треба, — відповіла вона. — Навряд чи варто мені спати, поки ти сидітимеш за кермом. Хтозна, що набреде тобі в голову.
— Очевидно, я наганяю на вас страх, — сказав я, розпростуючи плечі.
— Ти?! На мене?! Ну й ну! Ще не зустрічала того, хто міг би викликати в мені страх.
— Та ну, — всміхнувся я. — Не вірю. Певне, десь вичитали цю фразу, щоб похвалитись при нагоді. А тепер люлі-люлі, спатоньки пора, моя лялечка.
Вона завагалась, потім зупинила машину й пильно подивилася на мене. І нарешті всміхнулась! Яка дівчина! Вона таки варта тих двадцяти п'яти тисяч доларів.
Ми помінялися місцями.
— Я спатиму спокійніше, маючи напохваті монтировку, — сказала чарівна блондинка, зручніше вмощуючись на задньому сидінні. — Якщо надумаєш звернути вбік, то я одразу втелющу по черепу. Інших попереджень не буде.
Заснула вона вмить. А прокинулась аж тоді, коли ми в'їжджали в Орізабу.
— Як же я проспала всю дорогу? — промовила вона сонним голосом.
— Отак і проспала… Ви хочете замовити в готелі кімнату чи тільки ванну і сніданок?
— Ніяких кімнат, — відповіла вона твердо.
Поки я домовлявся з портьє, мені сяйнуло, що я зробив велику дурницю, залишивши дівчину в машині саму. Проте потерпав я марно. Вона спокійно чекала на мене.
— Дозвольте оголосити програму. — Я люб'язно допоміг Майрі вийти з машини. — Спершу добра ванна, потім смачний сніданок. Нам принесуть на веранду яйця, фрукти і каву. Годиться?
— Годиться, ще й як, — мовила вона і вперше усміхнулась до мене приязно. Схоже на те, що красуня почала звикати до мого товариства. Можливо, не така вже вона й неприступна?
— Тоді поїхали! — скомандував я. — Сніданок забере близько півгодини. Ми зможемо повідати одне одному свої маленькі таємниці.
— Мене цілком задовольнило б і власне товариство, — норовисто заявила Майра, хитаючи головою. — Ми ж, здається, домовлялися, що ти не чіплятимешся до мене.
— Не треба зайвих слів, — відказав я, беручи її під руку й ведучи до готелю. — Хто ж без вас оплатить мій рахунок?
Розділ четвертий
Ми сиділи на веранді, що виходила на площу.
Майра простяглася на двох стільцях, прикривши очі від сонця. Вона змінила костюм на лляну сукню, яка чудово підкреслювала чи, точніше, окреслювала її стан.
— Треба їхати до Вера-Круса, — сказала вона не дуже переконано.
— Навіщо забиватися так далеко? Залишмося тут. Довгими вечорами ви розповідатимете мені цікаві історії, а якщо я занудьгую, танцями розвієте мою меланхолію.
— Ото мені мрійник, — зауважила Майра, потягуючись. — Мене це не надихає.
— Боже мій, яка ви товстошкіра!
Вона розплющила очі й допила свою каву.
— Моя шкіра мене цілком влаштовує, вона міцна і без будь-якого ганджу. Я з нею ніколи не розлучаюсь.
— Шкода, коли так.
Виявилося, що сигарети в мене скінчились, і я потягся до її пачки.
— Як ви ставитеся до протилежної статі?
— У мене на це не лишається часу, — відповіла дівчина, подаючи мені сигарету.
— О, не можна себе так обмежувати. До речі, я знову забув ваше ім'я…
— Майра Шамвей, — засміялася вона.
Тим часом на площу виїхала вантажівка й різко загальмувала перед нами. З кабіни зіскочило двоє. Один був низенький і сухорлявий, другий — здоровенний молодик. Майра підвелася, потім знову сіла.
— Яка муха вас укусила? — поцікавився я, роздивляючись незнайомців, що рушили до веранди. — У нас, здається, будуть товариші. Американці, якщо не помиляюсь.
— З таким чуттям — пряма дорога в детективи, — пирхнула Майра.
Її поведінка мене збентежила.
— Ви їх знаєте? — спитав я, не розуміючи, чому її обличчя раптом зробилося лютим.
Вона мало не спопелила мене поглядом.
— Це мої найкращі друзі. — В її голосі вчулася гіркота. — Чудові люди.
Ті двоє ішли до нас мовчки, з видимо ворожими намірами.
— День добрий, — сказала Майра. — А я саме питала себе, чи не ви оце приїхали?
— Просто не віриться, — процідив здоровань.
— Познайомтеся — містер Росе Мілан. — Вона кивнула на мене. — Це — доктор Ансель. Погано вмитого добродія звуть Сем Богль.
— Сідайте, панове, — мовив я приязно.
Я ніяк не міг збагнути, чому в них такі похмурі обличчя.
Богль дихав так голосно, що було чути, певне, на другому боці площі. Він підступив до Майри.
— Та сядь ти, Бога ради, — попросила вона. — Мені важко задирати голову, щоб побачити твою фізіономію.
— Ти й своєї не впізнаєш, як не повернеш мені бабки.
— Удар під дихало, — мовила Майра, поглянувши на Анселя.
Той підібгав губи.
— Нічого забивати баки, — відрізав він. — Нам потрібні наші гроші, лялечко.
Я не знав, про що йдеться, але мені здалося, що двоє чоловіків проти однієї жінки — це вже занадто.
— Слухайте, ви, — сказав я їм. — Будьте чемніші або забирайтеся геть!
— Ти тільки послухай цього йолопа! — гримнув Богль, підходячи до мене. — Заткай свою пащеку, а то я відірву тобі лапу й заткну в горлянку!
Він замахнувся, але Ансель встиг перехопити його руку.
— Не квапся, Семе. Цілком можливо, що він не знає, в чому річ.
— Ти хочеш сказати, ще один попався на гачок? — спитав Богль, з підозрою дивлячись на мене.
— Чом би й ні? Цей хлопець видається мені цілком порядним.
Я подякував йому.
— Не знаю, про що ви говорите, та якщо зможу хоч чимось бути вам корисним, розраховуйте на мене. — Потім я звернувся до Майри, яка уважно слухала — Вам знайомі ці добродії?
— Ми познайомилися в кав'ярні, і наше знайомство тривало досить довго, щоб устигнути сказати одне одному "Привіт" і "До побачення".
— Ото наші грошики й сказали нам "До побачення", — похмуро кинув Богль.
Він тримався страшенно брутально, і я не міг цього стерпіти.