— Скажи Пеппі, що я скоро прибуду.
Він усе не їхав і стежив за мною, поки я не зник у під'їзді. В туї мить, коли ми з Лідією заходили в будинок, вулицею промчала та сама чорна машина. Мені здалося, що за задньою шибою майнуло обличчя Кленсі.
— Прошу вас, сідайте, — запропонував я, присуваючи Лідії стільця.
Вона стояла, не реагуючи на запрошення. Її очі потемніли, тонкі губи побіліли. Лідія дивилася просто на мене.
— Кажіть швидше, що хотіли сказати! — із злістю кинула вона.
Я взяв її за руку і обережно підвів до стільця.
— Скажу без нагадувань, — пообіцяв я, нахиляючись до неї. — Сьогодні дівчина, схожа на Майру Шамвей, вбила Дона Анселя.
— Його вбила Майра Шамвей, — тихо промовила вона.
Виходить, я не помилився.
— Де вона?
— У містера Крюгера.
— І друга теж?
— Ніякої другої немає.
— Оце ви помиляєтесь, — похмуро заперечив я. — Ми тут удвох, без свідків. І мені хотілося б з'ясувати це питання остаточно.
— Ніякої другої немає, — повторила вона вперто.
— Гаразд, другої немає. А що Крюгер збирається робити з цією?
— Спитайте про це його самого.
— А може, скажете ви?
Лідія промовчала.
Я неквапом підійшов до вікна. На тому боці вулиці тинявся якийсь суб'єкт, прикриваючись газетою так старанно, що за кілометр відчувався нишпорка. Про це промовисто свідчило все, починаючи від капелюха і кінчаючи носаками черевиків.
Я повернувся до Лідії.
— Ви нічого не хотіли б сказати про Андаску? Яка його роль у цій історії?
— Вам краще відпустити мене, — заквапилася вона, підводячись і хапаючи сумочку та рукавички. — Досить запитань!
— Це не збігається з моїм бажанням…
Думка, яка майнула у мене в голові, не сподобалась мені самому. Проте вона була дуже спокуслива, ця думка. Несподіваним ідеям, подібним до цієї, часто скоряєшся не роздумуючи.
Я завдав Лідії різкий удар справа в підборіддя, і вона впала непритомна. Я нахилився над нею і підняв повіку. Нокаут надовго вивів її з ладу. Якщо Крюгер заволодів Майрою, то тепер я заволодію Лідією. Коли граєш з таким негідником, як Крюгер, треба мати проти його козиря свого.
Я кинув швидкий погляд у вікно. "Хвіст" усе ще був на посту. Це заважало мені негайно винести з дому Лідію.
Я пішов на кухню, знайшов там рулончик лейкопластиру і обмотав ним зап'ястки та гомілки полонянки. Потім, не пошкодувавши свого найкращого носовичка, заткнув їй рота. Тоді дбайливо поклав дівчину на канапу.
А сам сів поряд, закурив і почав напружено міркувати.
Тільки-но Пеппі дізнається про моє свавілля, він тут-таки вдасться до найрішучіших дій. Треба якомога швидше забратися звідси разом з милою кралею. Але куди? І як? Біля будинку никає підглядач.
Був ще задній вихід. Проте було малоймовірно, щоб його залишили без спостереження. Я пройшов до кухні і виглянув у провулок. Там також стовбичив якийсь здоровило.
Я все ще не уявляв собі, як мені втекти разом з Лідією непоміченим. Після нокауту з нею мирно не домовитись. Тільки виносити. Але як це зробити під пильним оком нишпорок?
А діяти треба якомога швидше. Пеппі не забариться вжити заходів до визволення своєї секретарки. Якщо він з горлорізами прибуде раніше, ніж я зникну, то агенти зможуть йому перешкодити. Оце єдина втіха. Але треба спробувати накивати п'ятами до його приїзду.
Я піднявся на другий поверх, але не побачив там нічого, що підказало б мені якийсь вихід. Потім випадково зазирнув до Майриної кімнати. Як пощастило! У кутку стояв манекен, заввишки як людина, зовні схожий на Майру. Ця фігура була частиною її професійного реквізиту фокусниці. Манекен був одягнений у вечірню сукню й міг стояти і сидіти. Я підняв його. Він був неважкий.
Я відніс манекена до вітальні й поклав його біля Лідії. Потім знову поглянув на агента, що пильнував на вулиці. Він був мені незнайомий, і навряд щоб знав з обличчя й мене.
Потім я піднявся до своєї кімнати й переодягся — надяг світліший костюм і насунув на очі фетрового капелюха. Потім зняв з ліжка простирадла й знову спустився до вітальні. І тут мій погляд упав на невеличкий круглий столик. Це було саме те, що треба. Я швидко розібрав його з допомогою викрутки. А тоді сів на підлогу і з допомогою того ж таки пластиру прикріпив ніжки від столика до ніг Лідії. Ще дві ніжки я прилаштував до її тіла. Потім спробував поставити ту споруду з дерева й дівчини вертикально. Вийшло. Дерев'яні підпорки зробили її штивною. Я досяг того, чого хотів. Тепер я мав ще один манекен, не гірший, ніж у будь-якого кравця.
Уся ця робота забрала в мене хвилин десять. Довше зволікати було небезпечно. Я наклеїв на губи Лідії шматочок пластиру, прив'язав їй руки до тулуба. Якщо вона навіть отямиться, то не зможе ворухнутись. На завершення я загорнув і дівчину, і манекен у простирадла. Тепер, коли вони лежали поруч, їх майже неможливо було розрізнити.
Лишалася найважча частина справи — зуміти без перешкод поїхати й забрати полонянку.
Будинок мав з вулиці чотири під'їзди і четверо сходів, з'єднаних між собою довгим коридором. Щоб обдурити підглядача на вулиці, я придумав такий план: увійшов я до будинку в крайній лівий під'їзд, а вийду перевдягнутий із правого. Якщо пощастить, фараон подумає, що то хтось інший. Надія була тільки на це.
Я обхопив правою рукою Лідію, а лівою манекен. Разом вони важили чимало, та все ж я здужав донести їх до потрібних дверей. Там я залишив свою ношу і, ще нижче насунувши капелюха на очі, вийшов на вулицю.
Фараон, що прогулювався навпроти, враз обернувся до мене. Навряд чи в нього виникла якась підозра. Зробив це просто за звичкою.
Я й собі ступив йому назустріч. Мій невимушений вигляд заспокоїв його. Трохи повагавшись, він повернувся на свій пост. Таки правда: напад — найкращий спосіб захисту.
Я кинув погляд через плече і, ставши край тротуару, зупинив перше ж таксі.
Як же нейтралізувати фараона? Проходячи мимо, він кинув на мене байдужний погляд. Я вирішив спробувати щастя.
— Можна вас на хвилиночку? Мені дуже потрібна ваша допомога.
Його вагання зразу ж розвіялись, тільки-но я показав йому краєчок п'ятидоларової купюри. Цю мову розуміють усі фараони.
— Чим можу бути корисний?
Я потяг його за рукав і завів до під'їзду.