Майра вибралася з ліжка й здивовано втупилася в речі, що лежали на стільці.
— Відколи ми приїхали, я не діставала їх з валізи, — сказала вона занепокоєно.
— Гаразд, замнемо для ясності. Хоча й негарно обдурювати старших. А загалом мені начхати, де й з ким ти провела цей вечір!
— Та ні, я правду кажу. Не намагайся зробити з мене ідіотку!
— Все це якесь жахливе безглуздя, — сказав я з досадою. — Мабуть, лягай-таки і спи. — І вийшов.
Мушу сказати, що ця історія мене спантеличила. Уява запрацювала на повних обертах. Поза всяким сумнівом, сходами піднімалася саме Майра. Хіба могла вона лягти й заснути за ті кілька хвилин?.. Але навіщо їй було прикидатися, ніби вона спить? Чи вона таки сказала мені правду? Думки невпинно кружляли в моїй голові. Заснув я лише над ранок.
Тільки-но я встав, до мене зайшов Дон Ансель.
— Доброго ранку, — пробурмотів я, голячи підборіддя. — Мені здається, моя щетина задерев'яніла.
Ансель без запрошення сів на ліжко.
— Я багато думав, — сказав він. — Є речі, які мене дуже непокоять.
— Які саме?
— Дівчина на фотографії, — повільно й замислено промовив Ансель, — це і Майра і не Майра водночас. Дві різні людини не можуть бути такі схожі.
Я вибрав краватку й підійшов до дзеркала.
— Поясніть доступніше. Вранці я не дуже добре тямлю що й до чого.
— То слухайте! Сестри-близнючки в неї немає. Неможливо, щоб хтось був схожий на Майру аж до такої міри.
— А що, як Шамвей знайшов акторку, здатну чудово перевтілюватись — той тип заради грошей ладен на все.
Ансель похитав головою.
— Не думаю. Ваша версія мене не дуже переконує.
— До чого ви хилите? — Я пильно глянув на нього. — Поясніть!
— Хіба ви не помітили, які зміни сталися з дівчиною?
У моїй пам'яті чомусь спливли нічні події.
— Атож, зміни були. Але ось що сталося вчора ввечері…
Я розповів йому все як було.
Ансель слухав серйозно і не перебивав. Коли я закінчив, він ляснув у долоні й вигукнув:
— Виходить, я не помилився! Їх дві! У гру вступили невідомі могутні сили!
— А, сто чортів! — роздратовано вигукнув я. — Ну звісно, ви про це вже думали. Знов та сама пісня.
— Ви не читали книжку про доктора Джекіла і містера Хайда?[2]
— Читав… Але я не бачу зв'язку…
— У тій книжці є саме те, що нам треба… Там ідеться про уособлення добрих і лихих начал в одній людині. Такими властивостями наділений і нагуале. По-моєму, саме це й сталося з Майрою.
Я неквапно обсмикнув піджак і подивився в дзеркало. Сонячне світло не стало мені лестити. Я був блідий, під очима темні кола.
— Якщо не можете сказати чогось розумного, краще помовчіть.
— Ви не вірите мені тому, що не хочете вірити. Незрозуміле породжує страх. Ви вже почали боятись.
Я сів на край ліжка. Було цілком очевидно, що Ансель вирішив висловитися до кінця. І я скорився неминучому — приготувався слухати.
— Я гадаю, Кінтль зумів відокремити в Майрі добрі начала від лихих, наділивши кожне людським тілом. Ми маємо справу з двома Майрами, зовні цілком ідентичними. Одна з них — носій усіх позитивних якостей, друга — всіх негативних. Тепер ви розумієте?
— Нісенітниця якась! — відмахнувся я, відчуваючи до Анселевої гіпотези нездоланну відразу.
— Та ні ж бо, — промовив Ансель, похитуючи головою. — Якби я першого дня нашого знайомства спробував переконати вас, що існують собаки, які розмовляють, і жінки, що літають, ви могли б сказати щось подібне. Але ж усе це є!
— Ну… є-е… — протягнув я, подумки вертаючись до подій минулої ночі. — Отже, по-вашому, вона здатна змінюватись за власним бажанням?
— Не зовсім так. Скоріше, все це відбувається підсвідомо. Вона може й не підозрювати про це.
— Ваше припущення пояснює мою нічну пригоду.
— Саме так.
— А та, друга, — що діється з нею?
— Про це нам і треба дізнатись. У цьому криється небезпека для Майри.
— Що ви хочете цим сказати?
— Вернімося до самого початку. В кожній людині закладено погані нахили. Вони до певної міри пригнічуються вихованням, волею і середовищем. Досить ізолювати зло від усіх добрих впливів і довго втримувати його в цьому стані, як виникає небезпека утворення вкрай небезпечної криміногенної натури. Мені б не хотілося, щоб Майру покарали за злочини, яких вона не вчинила.
— Злочини, яких вона не вчинила? — приголомшено перепитав я.
— Еге ж. Припустімо, що Майрина копія, аби розважитись, чинить злочин. Відповідальність ляже на ту, котру всі вважають Майрою справжньою. Зовнішність ідентична. Відбитки пальців — ті самі. Тепер вам зрозуміла небезпека?
Я глибоко зітхнув.
— Слухайте, Доне, ця історія починає виходити за межі мого розуміння. Насамперед треба розшукати Шамвея. Але є ще нагальніша справа — поснідати. Я чую неповторний запах!
— Хвилинку! А отой суб'єкт на прізвище Келлі? Чи можна спробувати знайти його?
— Спробувати можна. Поговоримо про це за сніданком.
У їдальні Богль накривав на стіл.
— Сніданок готовий, панове. Яйця з шинкою, не проти?
— Живемо! Майра ще не спускалася?
— Ще мирно спочиває. Такі лялечки, як вона, полюбляють поніжитись у ліжку. А потім ще хтозна-скільки часу збираються. Терпіти не можу захололого сніданку.
Коли він вийшов, я зауважив:
— Сем став справжньою куховаркою.
— Смішно, правда ж? — мовив Ансель. — Молодик, що лигався з найжорстокішими чікагськими бандитами, тепер веде господарство і обслуговує Майру.
Сем повернувся, несучи на таці сніданок для нас. Потім приніс меншу тацю — для Майри — і знову вийшов.
— Отже, Келлі… — промовив я, напхавши рота. — Непогана думка, Доне. Тільки де його шукати?
— А ваша газета не допоможе? — Ансель налив собі кави. — Ви попросили б їх про таку послугу.
Я задумався.
— Є такий собі Дауді. Він у Маддокса за секретаря і знає чимало.
Весело насвистуючи, повернувся Сем і взявся снідати.
— Собаці поговорити захотілося, — сказав він. — Тепер він з Майрою балакає. Всякі такі слова говорять, мов два професори.
— Саме, а ти не чув, часом, про Келлі? — спитав Ансель. — Це той, що допомагав Шамвею.
— Келлі? Та тих Келлі по тисячі на фунт! Декого я, звісно, знаю. Але треба глянути на типа, про якого йде мова. — Сем наминав шинку й відповідав неуважно.
— Ну що ж, Доне, — сказав я. — Зразу ж після сніданку гайну до редакції. Може, там знайдеться якась ниточка.