Так Горпина й увійшла до палати де Дорка лежала,— в білому халаті, з ящиком мандаринів на плечі, з посмішкою на устах, із запасом здоров'я не на одне покоління. Вона чекала побачити хвору Дорку, яка й за кращих своїх часів була худенька й квола, але перед нею лежала тільки тінь, лише купка кісточок, крихітне личко, на якому горіли великі лихоманкові очі. На стіні коло ліжка висів портрет Леніна, пучечок безсмертників і партизанська медаль. "Ось і я,— сказала Горпина голосно, ставлячи ящика на підлогу й беручи руки в боки,— а котра тут партизанка байдикує?!"
Дорка хоч і знала, що до неї гості, але ніяк не сподівалася Горпини і тому прикро закашлялася од хвилювання, почала задихатися. Горпина схопила подушечку з киснем, яка члежала на стільці, й миттю подала хворій. Потім Горпина сіла поруч, взяла в свою гарячу руку худенькі Дорчинї пальці й тихенько говорила до неї.
Багато разів дивилася чернігівська партизанка в вічі смертям, але ніколи не щеміло ще так серце, ніколи їй не було так страшно,— Дорка стояла на останній дорозі. Горпина розповіла про Веселу Кам'янку, про подружок, про ланку, яку перейняла од Ганни, про чоловіка свого Семена, котрий заступає Василя Йвановича, про Ганну й Івана Середу, які, за її спостереженням, гадають побратися, хоч самі про це ще не здогадуються. Дорка дивилася повними радісних сліз очима і все чекала почути про Павла, Павку,
Горпина мусила признатися, що не хотіла передчасно розголошувати сюрприза, який їй готується не далі, як па завтра: приїдуть дівчата з грузинського колгоспу, привезуть подарунки, а з ними й Павло. Дорка заплющила очі й довго лежала мовчки, аж Горпина подумала, що,заснула. Потім попросила нахилитися до неї й гірко сказала: "Нащо так пізно? Краще б він з тобою..." Коли Горпина стала пояснювати затримку й малювати завтрашню зустріч, хвора заговорила немовби в маренні: "Не можу чекати, Горпи-ночко... Візьми перстень... Передай Паві... Це мені Марі подарувала..." Одпихаючи Горпинині руки, Дорка взяла перстень, у який вільно пролазили два її пальці, віддала Горпині, леред тим приклавши до сухих уст.
У розчинені балконні двері линуло свіже морське повітря, і море мерехтіло на всю широчінь вікна й дверей. Дорка попросила покликати сестру, щоб викотила ліжко на балкон, їй дуже хочеться полежати на сонці. Горпина насупила чорні важкі брови й запитала, невже Дорка не пам'ятає, як вона її носила через страшну трясовину, коли треба було випровадити відважну розвідницю до того, як почнеться бій? І з цими словами Горпина взяла, мов пір'їну, на руки Дорку разом з усіма простинями, ковдрами, подушками, вийшла на балкон, під яким, скільки око сягало, кипіло море. Там стала —висока й могутня, як статуя материнства, тримала на руках Дорку, яка рвучко й коротко дихала, й сльози, не спиняючись, котилися їй з очей. Більше здогадавшися, ніж почувши Дорчине прохання, Горпина дужим контральто заспівала пісню, яку любили їхні партизани: "Сижу за решеткой в темнице сырой, вскормленный на воле орел молодой!" Дорка затривожилася радісно, піднесла руку, щоб обняти Горпину за шию, але рука впала, з горла вирвався легенький схлип.
А Горпинин голос летів мужній і гордий, наче заспівувала перед боєм за честь і незалежність Батьківщини: "Мы вольные птицы, пора, брат, пора! Туда, где за тучей синеет гора, туда, где гуляет лишь ветер да я!" 55 Коли вона скінчила й глянула на Дорку, радісний, вираз Дорчиного обличчя переходив у вираз покою, дівчиначбула мертва.
"Плачте, дуби й берези,— голосно промовила партизанка,— плачте, степи широкі,— відходить ваша доня у безжальний край!" їй привиділося, що несе малу Дорку через ріки й держави, як безсмертну душу народу, плюндровану й нівечену фашистівською рукою, але нескорену й непере-можену...
Народжена для творчої праці, Дорка пройшла дорогу війни, перемогла й тоді склепила очі. Коли її клали на ліжко, з мертвої руки викотився каштан, привезений з Києва. "Ростимеш на її могилі,— сказала Горпина,—тільки, будь ласка, не ревти, бо це нічого не допоможе..."
На кіноплівці Дорка була маленька дівчинка, яка соромливо тулиться до величної Горпини, перепоясаної кулеметними стрічками, з автоматом і гранатами. Був Давид, грузин-партизан, жили на плівці всі бійці партизанського загону. Узбеки й сибіряки, москвичі й білоруси. Скільки їх полягло ,потім у боях за Батьківщину! А кіно зберегло їхні посмішки, гарячі очі, хоробрість і завзяття. Полощеться на вітрі гордий прапор. "За Батьківщину!" Ідуть народні месники через хащі, болота, партизанською стежкою по тилах ворога.. Вибухають і горять ешелони, мости зникають, могутня сила народного опору паралізує тил ворожого війська. "Партизанам і партизанкам —слава!.."
Горпині й Давидові плескали глядачі колгоспного кіно, коли хроніка кінчилася й запалилось світло. "Трохи не пропала була ця плівка,— сказала Горпина, зупиняючи оплески,— оператор загинув, а його знімки ми знайшли тільки цього року — відкопали в лісі..."
Обід був урочистий, розмов багато. Гості сиділи на почесному місці: сумний і мовчазний Павло Гейбо, вчителька Олена Михайлівна й Горпина. Столи виставили в Міхаковім саду просто перед деревами, повними мандаринів. Почали з вина й хліба, покладеного на виноградне листя. Горпина дала звіт на подарунки, які одержано в Веселій Кам'янці від грузинських друзів. Доповіла, що надісланим посудом користуються діти в школі й дитячих яслах, які щойно організовано. Стільці й шафки пішли теж до школи, а трохи приділено До Будинку культури, до правління колгоспу. Подаровані корови всі потелилися, почувають себе весело, їх люблять і доглядають. Колгоспники просили Горпину низько вклонитися грузинським братам і запевнити, що колективне добро ростиме й красуватиметься, його ніяка сила не понищить, а їхні руки горять до роботи після фашистського ярма. І хай чекають дорогі брати, що це їм так не минеться, ось нехай люди трохи увіб'ються в колодочки, вже планується віддяка і подарунки, як личить між своїми в своїй державі!