Вранці, коли Дарина сідала до робочого поїзда, щоб їхати на завод, було ще темно, і завжди її хтось пізнавав, миттю знаходилось місце подалі від розбитих шибок, провідник вагона сам приносив запалену свічку, Дарина сідала, поглядаючи на товаришів по заводу.
Фашистсько-німецька каторга, кинувши їх у нещастя, в той же час запалила в душах завзяття праці, і вони раділи тепер від того, що повертають своїм трудом добре передвоєнне життя. Не тільки відновити старий завод, а відродити його з новою потужністю, вищою технікою й механізацією. Творча ініціатива народу помножувала дерзання інженерного персоналу, бурхлива сила життя наче чудодійним зіллям оббризкувала Донбас,— як він пішов у зріст як розкустився, як дзвенить піснями!
Десь за горою випускають топлення з домни, на небі взялася заграва, наче там сходитиме сонце. Ось попливли обіч рожеві хмарки,— там висипали під укоси шлак. Над мартенами клубочіли пасма диму,— ожила ще одна піч.
Хтось у вагоні пригадував, як страшно стало, коли загаснув, Донбас, небо зробилось темне, тільки зорі сяяли, під мертвим заводом у ставку верещали жаби, яких ніколи ніхто не чув. Ніч минала, і по дню поліцаї гнали людей підіймати з руїн хоч один цех, а всі никали в хаосі повалених стін, між купами металевих конструкцій і приміряли, як колись візьмуться працювати на себе, а не на проклятого загарбника. Один формівник розповів про день звільнення заводу від німців, коли приїхав старий директор. Відразу пізнали витерте шкіряне пальто, що було на ньому й перед евакуацією. їх зібралось мало, старих кадровиків, і директор не всіх пізнавав, такі стояли бородаті, обдерті, худі, передчасно постарілі. Вони дивилися директорові в вічі, чекаючи слова, яке проллється на змучені душі, як цілющий бальзам. "Товариші",— сказав директор перше слово. "Буде завод",— вимовив друге слово. Формівник тоді стояв близько од директора, навкруги у пояс ріс дикий бур'ян,— от серед якого нещастя довелося стрітися, але фронт вимагав металу, і Донбас пішов у наступ.
Ніхто не вірить, коли почує, з чого починали, якими інструментами вели бій, на які машини мусили розраховувати. Творча винахідливість переборювала неможливе, ось уже зібрали генератор на півсотні кіловат, ось проклали дерев'яні рейки замісто залізних, розчищали територію цехів, змонтували кран, виготували робочі креслення домни, мартенів, прокатних станів. Підоспіли подарунки з Уралу, став поруч заводу енергопоїзд, паровозики вже снували, підвозячи руду, кокс, цеглу, залізний брухт.
Дарина стояла біля мартена й споглядала, як могутньо вставав навколо неї цех, як весело ревів у печі вогоць і клекотіла сталь. Кипіла криця в мартені, струмки її підскакували вгору, наче витягали шиї рожеві лебеді на молочному плесі...
"Ви тільки послухайте, Дарино Кіндратівно,— казав сталевар,— на що ми заміряємося на літо,— пустимо в цеху фонтан, щоб охолоджував повітря, поруч — зельтерська газова вода, чудово?" — "А мені байдуже, Романе Павловичу",— одповідала Дарина, і вона казала неправду, бо кожний день дужче й дужче змінював не лише цех, а й її саму. Вона казала неправду, бо входила в ритм мартенівського цеху, заводу, Донбасу, країни. Вона бачила, як поєднане все в державі, як їхній метал перетворюється на машини, машини відроджують землю, колгоспна земля повертає борг хлібом, м'ясом, цукрочм. Для неї це було велике відкриття, а кожен робітник, здавалося, з цим і народився.
Дарина не була дурненька, це її такою робила в очах чоловіків її краса, і розум її знайшов тут широке поле дії. Ніколи не думала, що колгосп так близько стоїть до заводу. Не уявляла, що вони так тісно пов'язані і що зернина, яку дбайлива рука кладе в землю, така близька родичка сталі, бурхливо народжуваної за вікнами їхнього мартена.
Роман Павлович наче аж навшпиньках одходив од неї, і Дарина могла відчути, як делікатно всі до неї ставилися, й на мить не припускаючи думки, що знають про її вагітність. Вона колись уявляла, що робітники зачерствіли біля заліза, а тут бачила, як дбають один про одного, як людяно й чуло підходять до справ особистих, як благородно тримають себе ці замурзані, в подертій одежі люди. Не без того, щоб у когось прохопився жарт або лайка під гарячу руку,— це були люди, які складали колектив, на який можна звіритися за найтяжчих обставин.
І підводився завод в усій складності його цехів, як частина особистої долі робітників. Мартенівський цех, ще не зовсім відбудований після руйнації, стояв наче корабель перед спуском, на воду. Каменярі замуровують дірки в стінах, арматурники ставлять сталеві конструкції, зварники варять електрикою шви, ось уже під високим, не вкритим іще дахом пересувається підйомний кран, тягаючи виливниці, повні розтопленої криці, переносячи сталеві бовдури й складаючи їх на платформи. З чотирьох печей працюють дві, решта тільки зводиться, вилазить з руїн, набуває форм, а життя заводське йде, прибуває розмах, трудовий мирний ритм.
Ранками вже на повну потужність гукав старий заводський гудок, знайомий усім змалку голос заповнював повітря далеко навкруги, наче це гудів урочистий донбасівський степ, земля й вода, трави й метал. А до будинків гудок заходив, як близька людина, котру два роки вважали неживою. "Боже,— казала Дарина, затуляючи двома пальцями вуха,— я чую, чую!"
Коли, верталися після заводу, знову не було іншої розмови, як про врубівки, похилі шари вугілля, транспортеривідбійні молотки. Здавалося, світові немає діла до неї, Дарини, як не було діла й на селі, коли весело тулялося тільки тим, хто разом добре робив. Чому вони так радіють, що вилили сьогодні з шахти ставок води, а на завтра на-рубали вдвох ешелон вугілля? Чому їм пече на серці, коли не подано порожняк під видобуток? Що начальник участку зайнявся своїм городом, не розпорядившися прибрати захаращену лаву?
Дем'янко пішов на врубівку разом із батьком, до них приліпилося слово, помилково вжите в одній кореспонденції,— "брати Кривохижі". "Здорово, брати,— казав десятник, коли перетягали врубівку,— скільки сьогодні Записати?" — "Ладно,— одповідав старий,— на партійному бюро поглузуєш. Так тільки сороки ведуть хазяйство, як у нас на дільниці!" І Кіндрат Дем'янович бігав по штреках, забоях разом з інженером, стягав людей на розшивку вузького місця. Прибирали породу, кріпили, звільняли місце для широкого ходу врубівки, і знову батько з сином підрубували шар вугілля, відпочивали, кінчивши зміну, й, мовчки глянувши один на одного, лишалися на зміну другу.