V
Пізно вночі, коли всі порозходилися, Василь Іванович наказав постелити йому під голим небом надворі, хоч там було й вогко од недавнього дощу.
Але ніч зайшла тиха, запашна й зоряна, а сіна насмикав Улас такого сухого й м'якого, що гріх було лізти до землянки, а ще й Дарина мала десь повернутися до двору, треба було її стріти, щоб порозумітися.
Полковник пролежав без сну до ранку, над ним помітно рухалася вся карта неба, падали зорі, зійшов пізній щерблений місяць, співали півники по селі дитячими ще голосами, віяв вітерець західний, а потім південний, заясніло на сході, упала важка роса й загорілася од першого променя нежаркого ще сонця,— та Дарини не було.
І зовсім забулися вчорашні гарячі обіцянки,— ну який з нього голова колгоспу, прости господи! Треба послати Уласа вибачитися перед товаришами, полковник був напідпитку, йому дуже приємно стрітися з земляками, а що зайвого наговорили вчора язики,— хай не сердяться. Але Уласа близько не було, десь уже повіявся по своїх хлоп'ячих справах, хоч Василь Іванович чув, як Улас спав поблизу, од нього й часто вночі зітхав. Хороший хлопчина! Його батько, капітан Шевчик, знайшов Уласа в гітлерівському концтаборі, куди його пригнали з мамою, сестричкою й дідом. Сестричка вмерла од голоду, маму й діда гестапівці спалили в печі, а Уласик витримав і дочекався тата. Що робилося з капітаном Шевчиком у тому таборі — страшно згадати. Уласик перший пізнав батька й сказав йому: "Пан офіцер, я ваш синок Улас!.." Капітан Шевчик схопив на руки оте висхле тільце, що стояло перед ним і говорило голосом його сина, носив цілий день, не спускаючи на землю, нікому не кажучи й слова. Насилу сестри з санбату одняли хлопця, вибанили, одягли в чисте й сухе, голову поголили, стали годувати з ложечки бульйоном, і все перед капітановими очима, в яких був такий страшний блиск. З того часу хлопець зостався з батьком і пройшов з частиною по Німеччині, брав участь у боях, заробив дві медалі: за Кенігсберг2, за бойові заслуги. На його руках і помер батько, важко поранений на штурмі форту. Василь Іванович заїхав за хлопцем, і Улас Шевчик став відтоді сином полковника Коваленка. І через те, що полковник був командиром його батька, Улас майже цілком переніс свої почуття на Василя Йвановича.
"Уласе! — гукнув Василь Іванович.— Уже сонце на небі. Давай умиємось!"
"Єсть умитися!" — почувся голос хлопця, й сам Улас підскочив до сіна, на якому лежав полковник. "Місцевість розвідано? Водяні ресурси знайдено? Що снилося? Який настрій?" — Василь Іванович стрів Уласа жартівливими запитаннями, але помітив, що хлопець чимось стурбований. Улас допоміг одягти протези, важко було названого батька підвести з землі, та з поміччю молоденької вишні, під якою ночував полковник, все одбулося гаразд. Сидячи на колоді, Василь Іванович умився однією рукою. Улас потихеньку зливав, щоб не забризкати штанів. Потримав люстерко, доки полковник голився й причісувався, а потім, коли все було в повному чині, несподівано запитав: "Тепер можна їх вускати?"
"Кого?" — вирвалося у Василя Йвановича. "Так,— недбало махнув рукою Улас,— одну групу бійців..." І за його
Знаком з вулиці увійшло шестеро колишніх солдатів. Вони йшли так жваво, так чітко й весело, що у Василя Йвановича в серці щось наче одірвалося: армія нагадувала про себе. Збоку з усієї сили ляпав кирзовими чоботами по мокрій землі сержант з вусами, з гвардійським знаком, з цілою драбинкою поранень, з трьома медалями. Всі так гарно відійшли до полковника, так раптово й красиво перед ним стали, такими відданими очима глянули, аж йому шарпнулося серце й замлоїли очі.
І він зрозумів першої ж хвилини, що повороту назад немає. Сержант з вусами, назвавшись Вовкотрубом, доповів коротко й вичерпливо диспозицію в колгоспі на сьогоднішній день і стояв струнко, поїдаючи очима начальство. В його постаті була зібраність і військова хвацькість, тисячі кілометрів походів зосталися за його плечима, сотні річок форсував од Сталінграда до Німеччини, переступав через танки, підбиті його рушницею, товк у численних "казанах" гітлерівську чуму, вогонь його не допік, вода не залила, куля не спинила, смерть не зігнула.
Що було робити? Сказати, що вчора пожартував, захопився спогадами юнацтва, наобіцяв, а виконати не може? Улас дозволив собі порушити мовчанку й зауважив, що сюди збиралися йти всі цілим колгоспом, та він одрадив і привів військових представників. Батьківська земля міцно вхопилася за полковникову долю, повороту не було.
Він поговорив із бійцями. Один навіть служив у його дивізії. Ганна винесла в садок ряденце, постелила на траві, поставила сніданок: гарячу картоплю й ряжанку. "Василю Йвановичу,— сказала вона, привітавши з добрим ранком,— не слухайте ви їх, дайте собі хоч маленький спочинок..."
Улас сидів поруч полковника, статечно вмочаючи картоплину в сільницю, делікатно підважуючи дерев'яною ложкою шматки ряжанки. Бійці притулилися рядочком на колоді, гарячими очима подивляючись на полковника. Ганна подумала, скільки мороки завдавали оці фронтовики-інва-ліди, ніяка робота для них не була достойною, вони доводили до відчаю дружин, а тепер сиділи, як діти, рядком і мовчали.
Немов вирваний з темряви спалахом блискавки, вирізьбився перед полковниковою уявою один епізод: фронт, передова гримить і гуркоче не далі, як за десять кілометрів; солдати, машини, танки, далекосяжні гармати; спалене полтавське село; гола піч стоїть на порожньому розваленому подвір'ї, з печі йде дим, ні даху, ні стін; сива дівчина вибирає попіл:
"Це все збираємо на буряки, наша ланка буде, як ї ра" ніше, передова. Ланкову Дусю окупанти повісили, мене — на каторгу. Беруся тепер замісто покійної Дусі, дамо буряку, скільки треба". .....
VI
В цей час Дарина сиділа в тітчиній хаті й гірко плавала, перебираючи в пам'яті всі кривди, яких зазнала за одруження. А любов? Чи тривожила її душу любов? Це, мабуть, якісь хвилювання, турботи, нерви, а Даринина душа була навдивовижу спокійна.