Пріся, як ведеться, проводжала до перехрестя. її щоки пашіли од замішання, що йде з двома парубками одночасно. Але її серце, проживши на світі ледве дванадцять літ, ще не могло дати собі ради з почуттям, яке не спинялося на комусь одному. Мама Оксана прибрала її гарненько, мов до клубу: рясна спідниця спадає аж на босі п'яти, сорочка вишивана, м'якенька, мов пух, дві кіски, виплетені туго, лежать на голові, наче вінок, до того ж мама понатикала їй у голову нагідок. Маленьке намистечко з коралів, а поверх нього — піонерська краватка.
їй буде сумно без хлопців. Ні до кого не поговориш, ні з ким не заспіваєш. Так приємно бути до серця аж двом. То Свиридон змайструє затишну хатку і все всередині, як належить: і діжа стоїть на лаві, й помийниця, й піл, і віконечко з зеленого скельця, і навіть ворітця відчиняються, а на воротях — стоїть дід у червоних чоботях; то Уласик прийде й розповість про закордони, які там ляльки величезні, навіть очі розплющуються й заплющуються, а декотрі просто аж говорять "мама!", і сам Улас, бравий-та моторний, медалей тих на грудях, аж очі вбирають, одного разу (цур-цура, щоб ніхто не знав!) Улас дав їй почепити ненадовго одну медальку. Яке це було хвилювання, Пріся закам'яніла на місці, їй здалося, що вона сама не знати який герой!
Велика зайченківська родина аж рада була, що позбувається Свиридова. Хоч коли батько написав, що хоче вивчити хлопця на майстра, баба Гапка розгнівалась, а мама Юхимина заплакала. "Де ж пак,— казала бабка, штурхаючи рогачем у піч,— хіба на селі й не люди? А гріх од бать-ківщизни одбиватися. От розгнівається земля та й нікому хліба не дасть!" — "Цитьте, бабо,— мовила молода Юхимина, яка й собі вешталася на той час по хаті,— гріх, коли не робити, а в роботі скрізь святе місце!" — "Мовчи ж і ти, Химо,— перебила мати,— коли матимеш своїх, тоді взнаєш, як із дітьми розлучатися!" — "Хватить ще, мамо, на вашу долю'дітей!" — зареготала Юхимина, й тільки двері грюкнули, дівчин сміх долинув уже з вулиці.
Свиридонові того дня годили всі гуртом. Навіть баба, з якою в нього були постійні напружені взаємини, й та робила спроби погладити хлопця по голові, а він, ще не навчений такої ласки, пірнав головою під стіл чи під піл: Малі діти, яких, як відомо, була повна хата, позносили Свиридонові всі їхні добра, щоб узяв на поїзд: котушки од ниток, засушених жуків з рогами, ляльки з прядива, оболонку німецької гранати, скельця різнобарвні з німецьких пляшок, залізний орденський хрест на стрічці, шматок засохлого вишневого глею, дві надкушені грушки дички, жовтогаряче перо з хвоста закордонного півня, яке встигли вже вискубти зайченківські сміливці, і багато інших високоцінних речей.
Свиридон напочатку нітився, а потім увійшов у смак, погейкував на всіх, заявляв претензії на всі ласі шматки в хаті, аж доки знову серед ласки й благовоління не заробив раптового ляпаса за те, що вмив одного з малих скибкою кавуна. Сяк чи так, а день минув, і Свиридон був готовий до мандрівки. На голові мав стару батькову кепку, якою баба затуляла в комині,— кепку випрали й визолили, вона стала як нова. На плечі хлопцеві одяґли піджачок Юхи-мини-молодшої, який їй пошито з німецького плямистого маскувального халата. Сорочка була червона, перешита з дідової.старо? й пофарбована крамною фарбою. Ніде правди діти — ноги так і зостались босі, бо в родині Зайченків за час окупації цілком вивелися такі речі, як черевики, постоли, не кажучи вже про чоботи. Була одна пара повстяників, а друга — чуні, склеєні з автогуми,— цим користа-лася вся родина в міру потреби. Через плече Свиридові почепили торбу, куди, вліз кусень хліба, дві цибулини, сіль, п'ятірко варених картоплин, жменя сушених вишень, два вергунці, десяток горішків. Наспід хлопець умостив інструмент, зошит із малюнками кількох своїх конструкцій, та й усе. З-під кепки в Свиридона вибивався рудий кучер, м'який, як шовк, вогненний, як з печі: довго напередодні! мама банила йому голову лугом, материнкою, щоб пішла дитина між люди чиста й охайна, нехай бачать, що в нього мати вдома, а не мачуха!
Найтяжче було від'їздити Уласові. "Дивись сюди,— казав полковник,— та в тебе з очей річки біжать! Оце так гвардієць, ще й з медалями. Ну, брат, цього од тебе не чекав. Пам'ятаєш, ми з тобою про все домовились?" Зранку Улас почав збиратися. Він договорив одного з малих Зай ченків — свого однолітка Микитку — стати за ад'ютанта до полковника, за що наперед віддав Микитці шкіряного пояса, буденні свої чоботи, пілотку. Це були великі скарби для Микитки, і він заприсягався не зганьбити Уласового довір'я. Для початку Микитку було навчено, як повертатися по-військовому, як підходити з рапортом, як себе-поводити в присутності полковника. За всіх серйозних обставин Микитка мусив стрімголов летіти до старшини Гейба чи рядового Середи, доповідати їм і виконувати їхні накази. Улас повів Микитку до комори, за якою було влаштовано душ, власноручно вибанив його та проінструктував, яка мусить бути чистота коло Василя Йвановича. Ще Улас виклав Микитцї все, що полковник любить, а чого бачити не може, що їсть, а до чого не доторкнеться, коли голиться, коли лягає і встає. Микитка виявився кмітливим, хвацьким і поворотким хлопцем, за що Улас обіцяв привезти йому ще й гостинця. Після цього Микитку було представлено полковникові.
Улас пішов прощатися з учителями, з якими не доведеться працювати, і, вибравши хвилину, коли учителька Оле на Михайлівна проводжала його до воріт, закинув їй сло" вечко про ученицю 4-го Класу Вовченко Прісю. Вчителька, лагідно посміхнувшися, сказала, що він може не турбуватися, все буде зроблено,— Улас тоді вистрибом подався геть, неймовірно зашарівшися од посмішки Олени Михайлівни.
Із школи Улас зайшов до тітки Ганни. Тітка саме доїла корову, яка ніяк не хотіла стояти смирно, махала хвостом і намагалася перекинути дійницю з молоком. Улас подав корові шматок хліба, а тітка закінчила доїти й почастувала хлопця теплим молоком, од якого Улас придбав білі піняві вуса. Мала Галя ще спала, потім, зачувши Уласів голос, прокинулась, полізла до нього на руки й нізащо не хотіла відпускати з хати. Хлопець рішуче, як належало майбутньому офіцерові, пересадив Галю на тітчині коліна й вийшов, одмовившися од гостинців, які давалось на дорогу.