Поїзд рушив далі, Григорко стояв на пероні, хвацько взявшись в боки руками, й од нетерплячки переступав з ноги на ногу, як застояний кінь,— йому кортіло швидше побігти до річки.
XXIX
Григорко чи не на свою біду залишився на Криворіжжі. Спочатку він весело подався шукати гарного місця для купання, прилаштувався обіч хлопчаків, які, зайшовши по коліна в Саксагань, вудили в побожній мовчанці. Досхочу поплавав, полежавши на воді, бачачи одночасно небо й два високих береги іржаво-рудого кольору. Потім привабила цікава картина, коли виліз на руду гору й став дивитися на місто: з одного боку обрію заходило повагом сонце, вже похололе й непекуче, а за містом із хмарки над самою землею вилуплювався великий круглий місяць, такого ж розміру, як і сонце, тільки білий, мов густо запнутий габою. Подумав, що на цей раз усе обійшлося гаразд. Мусій Гандзя не бачив, як він тут лишився, це дуже гарно почати самостійне життя. Тут йому сподобалось, річка звалася так лунко — Саксагань, степ, на якому метляла срібним чубом під вітром ковила, радість обдувала серце, його волі ніхто не обмежує. "Тепер ти чистий, Гри-горко,— почувся неподалік голос,— хоч просто смали до раю!"
Григорко рвучко оглянувся, — позад нього сидів Мусій Гандзя.
Сказати, що Григорко затремтів, було б недостатньо,— його підкинуло од землі, мов гумовий м'яч,— "ви ж поїхали, дядьку Мусію?!" Гандзя повагом дістав кисета з махоркою, скрутив із шматка газети замашисту цигарку й смачно закурив. Над містом стояла прозора курява, просвічувана з одного боку останніми променями сонця, а з другого — позначена великим диском місяця, що поволі набирав холодного жару; трохи аж парило, затихав гамір денного руху, тільки од свічада ріки одбивалися на береги постуки вагонів — десь ішов поїзд. І в цій тиші Григорко виразно чув биття свого серця, що попару не знаходило в грудях, наче хлопцеві снився кошмар...
Таємниця Григоркового життя нездатна приголомшити, хоч хлопець намагався зіпхнути її на самий спід свідомості: він був у фольксдойчах23. Це стало великою несподіванкою для нього самого. Його тато — молодий офіцер — служив на Далекому Сході. На Україні у тата жила сестра, одружена з лікарем. Григорко приїхав з мамою до тітки погостювати, а тоді одразу почалася війна. Хлопцеві саме виповнилось одинадцять років, мама ще встигла влаштувати його іменини, це вийшли останні іменини з мамою, бо зміна клімату так вплинула ,на мамину хворобу, що порятунку не було.
Тоді невдовзі прийшли німецькі фашисти, і тітчин чоловік став працювати у них в лікарні. Дядько розшукав документи, які доводили, що мати дядькова була чистокровною німкенею, а він, як син її, має незаперечне право записатися до фольксдойчів. Коли б ще й батько дядьків виявився німцем, то дядько ще вище сягнув би — просто в рейхс-дойчі24. Як відомо, ці дві категорії-людей навіть харчувалися під час окупації нарівні з вермахтом 25 та "організацією Тодта"26, решта ж мешканців окупованих земель, звалися вони офіціально тубільцями, не діставала нічого.
Григорко, що його одразу став дядько звати по-німецькому "Грегор", ходив не раз до магазину для фольксдойчів із тіткою, щоб допомогти їй нести в корзині продукти. Його підстригли на німецький манер, пошили коротенькі німецькі штанці з попругами навхрест, стали забивати в голову німецьку граматику. Скільки разів Гри-горко, одпросившися до вбиральні, яка стояла в кущах бузку, цілими годинами, непорушно сидів там, щоб відпочити од насильницької германізації!
"Ти записаний на мою фамілію,— казав дядько, затиснувши його між колінами й насунувши собі на око кругле сліпуче дзеркальце з діркою посередині, наче дядько хотів заглядати одночасно до носа й до горлянки,— моя фамілія чесно служить рейхові, ти не мусиш цього забувати!" — "У мене батько є на Далекому Сході,—пробував казати Григорко. "Твій батько — я,— гнівався лікар, підштовхуючи хлопця до дверей.— Пам'ятай, Грегоре, тебе піднято до панівної раси!"
Коли окупанти налагодилися тікати під тиском Червоної Армії, вони евакуювали і фольксдойчів... Григорко з дядьком і дядиною рушили в путь. Дядько був сумний і непомітно для себе називав хлопця знову Григорком. Тітка пиляла чоловіка тупою пилкою й на кожній станції хотіла злізти з поїзда, щоб не забиватися до біса в зуби на чужину. Григоркові приснилась мама, яка сказала йому: "Oro, як ти виріс за три роки!" — й зникла, поманивши сина.
Григорко вночі зійшов з вагона й рушив просто в темряву од станції, загрузаючи поверх черевиків у весняну розкваслу ріллю. На світанок він добрів до Веселої Кам'янки, упав коло копиці сіна й мертво ааснув — і встав по дню з запаленням легенів. Як це найчастіше буває, прийняла його не бездітна родина, що мала можливість це зробити, а саме родина, якій аж ніяк це не випадало: прийняли Григорка Зайченки. Під час хвороби Григорко-вої коло нього сідав флегматичний Свиридон і без кінця щось майстрував, вирізував, стругав саморобним ножем. "Ти янгол?" — питав його в маренні хворий. "Янгол,— сумлінно відповідав веснянкуватий Свиридон,— ось тільки крила зроблю!" Од челюстей печі одвихалася баба Гапка й скубла Свиридона за блюзнірську мову.
По одужанні Григорко сміливо сідав до столу в купі Зайченків, так само одержував запотиличники од Юхими-ни-матері, як і всі діти, дражнив бабу й духу боявся молодої Юхимини доньки. Зрештою, ступивши в п'ятнадцятий рік життя, він смертельно закохався в цю Юхи-мину й потоваришував з меншим од нього на два роки Свиридоном. Коли б не староста Мусій Гандзя, Григорко почував би себе на горі блаженства.
Староста чув, як Григорко марив фольксдойчами й німецькими дієсловами неправильних форм, налякав хлопця слушної години й змусив признатися, що той втік з ешелону. Німці ще вважалися владою,— отже, Тригорко опинився в руках старости на повну його волю.
Мусій ганяв хлопця, як щеня, бив сп'яну, загрожував видати німцям. Він мстився на Григоркові за неспійманих партизанів, за втрачене особисте щастя, за те, що гітлерівці виявились не тими, яким варто було служити. Нарешті окупанти втекли, спаливши більшу частину села й хату Зайчеиків, зник і староста. Григорко зітхнув із такою полегкістю, наче вдруге народився на світ. Довго ще він жахався ночі й трусився по дню, і тільки спокійний гумор Свиридоната лукавий погляд молодої Юхимини повернули його на стежку одужання.