Вони наблизились до підвід, які здалися їм циганським табором. Парубок ввічливо зняв капелюха й привітався до них: "Славайсу!" З цього можна було зрозуміти, що люди — з західних областей України. "Поляк, проше пана?" — запитав старшина Гейбо, навчений по закордонах різних мов. "Який там поляк, пане-товаришу,— русин з Холмщини15, Юрко Цапенюк називаюся..." Разом із парубком Дорка й Павло підійшли ближче до вогнища, де, сиділи купкою пересельці. З'ясувалося, що вони їдуть саме до Веселої Кам'янки, куди їх направили з району. Сафат Мицько, старший з-поміж них, розповів, що їхні люди сторонські, не звикли до степу, їм страшно на степу, як у морі. Коли б найти щось подібне на те, до чого вони звикли. Та одержати землю, почати возз'єднане зі своїм народом життя...
"У нас гарно,— сказала Дорка,— й весело для душі". Пересельці дізналися, що стріли своїх майбутніх сусід, оточили Дорку тісним колом і дивилися їй до рота. Дорка, як досвідчений агітатор, одразу знайшла цікаву для них тему, вибрала з-поміж слухачів дівчину Пазю, свою ровесницю, обняла її ніжно за плечі й, чуючи під рукою, як схвильовано билося Пазине серце, лагідно говорила про майбутніх їхніх односельців, про врожаї й природу, про школу для дітей і розваги для молоді, про колгоспний щирий гурт.
"Ми тільки хочемо жити самі,— сказала соромливо гарненька Пазя, поглянувши на парубка Юрка, з яким її єднало, певно, щось більше, ніж спільні мандри,— наші фамілії не звичні до спілки!" Всі навколо, закивали головами, бо Пазя висловила те, що було обговорено тисячі разів, вирішено й забито в голови. Дорка, мов не чула, розповіла, хто в них голова колгоспу, як їх ворог палив і плюндрував, як їм держава дає можливість стати на ноги, які пісні в них співаються, яка городина родить, як на виставку до Москви перед війною їздили. Пазина мама — Палагна — запитала, чи прядуть на селі, чи ткати навчені? Юркова баба поцікавилась, чи бога хто пам'ятає, і показала Дорці на хрестики, почеплені всім дітям поверх сорочок. "Старий світ заїхав просто в соціалізм!" — мовив на вухо Дорці Павло.
Дорка, як сказано, була досвідчена на такі розмови з людьми. Вона зрозуміла, що треба не гаяти й хвилини, бо з цими пересельцями ще ніхто й не говорив по життьових питаннях. Треба покласти їм у душу зерно, і хай воно проростає, доки доїдуть. Ніколи ще так гаряче не лунала Дорчина мова. Вона не агітувала за колгосп,— ще не прийшов час, нехай самі поживуть і подивляться. Вона обіцяла пересельцям хати й землю, безплатну школу, безплатних лікарів, безплатного агронома, урядові нагороди за чесний труд і всесвітню славу од народу.
Довго потім згадували люди, одірвані од грунту й не прирослі ще до іншого, оцей вибалок, і запах сухого полину, і димок од бур'яну, і цю маленьку чорняву дівчину, таку худеньку й кволу, з гарячими, щирими очима, і її мову— просту, достойну, мудру. Два світогляди зіткнулися тут, при дорозі на полі, і старий селянський індивідуальний,-де одна родина — цілий світ, а дві родини — дві держави, цей світогляд не був одразу розбитий, так не буває, цього ніхто б і не вимагав, та серця пересельської молоді приліпилися до Дорки, ніби під подувом чарівної сили.
"Кому там до нас діло буде? — роздумливо сказав Са-фат, думаючи про своє під Дорчину мову.—-Людина людині1 вовк єсть!" — "Отож-бо й не так,— браво озвався Павло, повернувшись до Сафата, аж медалі брязнули.— Діло до вас, земляче, буде всім!" Після цього Дорка поцілувала Пазю, попрощалася з усіма й швиденько пішла далі, щоб не спізнитися на потяг, а Павло Гейбо залишився за провідника. Він був повний досади, що не попрощався як слід із дівчиною, тільки потис їй руку, а вона вже віддалялася по дорозі, її маленька постать була така непомітна серед широкого світу, що серце лопотало од жалю, й пісня, яку заспівала, йдучи, Дорка, долинула до Павла, мов останній доторк.
Це була незабутня картина, коли пересельці в'їхали до села. Попереду йшов Павло Гейбо, сяючи на сонці медалями, з ним поруч Сафат Мицько, Михайло Цапенюк та Палата Банат — голови родин. Вже встиглося з'ясувати дорогою, а може, то була Павлова дипломатія;—що саме старшина Гейбо визволяв Холмщину од німця й навіть той хутір, де жили оці пересельці. Що старшина пив воду відай чи не біля Мицькової хати, а в Цапенюків лежав поранений Павлів лейтенант. Що Пазя бравенько допомагала в шпиталі й дістала запрошення од найстаршого лікаря йти в медицину. Що всі вони вимріяли собі рідну землю такою милою, аж годі збагнути зором. Що зголосилися виїздити з Польщі першими, а до їхніх хат переїхали мазури 16. Що бояться колгоспу, бо їм Германія й піл-судчики стільки наговорили злого. "Очі маєте,— відповів їм на це Павло,— подивитесь, розум є — розміркуєте, а справа наша добровільна, звання члена колгоспу почесне, точно!"
Коло першої криниці пересельці пили воду, як п'ють знавці дорогоцінний напій: прицмокували, припрошували. Кропили дітям голови, умивалися, напували скотину. Криниця була неглибока, хоч хата стояла на високому місці.
І вниз на долину пов'юнилася вулиця між густими садками. Внизу за левадами срібною ниткою по зеленому оксамиті мріла річечка Кам'янка, село дихало покоєм і тишею, навіть руїни не лізли в очі, бо заросли бур'янами, загородилися вишнями.
І Сафат Мицько, а за ним і всі — впали на коліна і, перехрестившися па схід сонця, поцілували землю, яка віднині годуватиме їх і дітей їхніх, прийме в своє лоно тих, що відходитимуть назавжди. Павло Гейбо одвернувся, йому нагадалося, як з боєм форсував Айдар під Ровеньками і як, вийшовши на правий берег, почув передаване з уст в уста: "Ступили на землю України!" — "Давай далі, земляки,— сказав Гейбо,— паняй просто до сільради..."
До сільради не доїхали, бо на одній підводі упали віжки коням під ноги, то стали, щоб їх розплутати. Посходнлись цікаві з усіх дворів,— де вони тільки й набралися,— покидали ціпами махати, віяти пашню. Позбігались діти. Пересельці інстинктивно стали купкою, мов готуючись захищати себе. Павло Гейбо послав хлопчика по Василя Йвановича, сам підійшов до двору тітки Явдохи, яка поралася на дворі, і сказав їй через пліт кілька слів. Сафат Мицько зняв шапку й низько уклонився на всі сторони, за ним це зробили інші пересельці. Навіть діти, які стояли під возами, тримаючись за полудрабки, й ті невміло поклонилися, бажаючи задобрити чужих людей.