Мир (Жива вода)

Сторінка 2 з 68

Яновський Юрій

Важко було косити жінкам, не жіноча це робота, проте косили, не скаржилися, а коли втяглися в роботу, коли вкосилися як слід, тоді й пісня зринала над мірними помахами кіс, і всі потішали себе що саме на сіні й треба з косою породичатися, бо потім на хлібі не потягнеш, стебло там дерзке, цупке, аж коса плаче. Йшла з косою баба підтоптана, про яку думали раніше, що вона тільки веретено покрутить, а вона тепер косою — он як. Йшла молодиця, взявши ручку на всю широчінь могутньої натури, тільки співала коса, підтинаючи траву. Йшла дівчина, чудом заціліла від нацистських людоловів, рум'янці вже почепилися їй на щоки, як троянди, вона тне косою й любо їй косити на вільній од ворога землі, в рідному колгоспному гурті, і ввижається милий на фронті,— "оце докошу ручки,— думає дівчина,— а тоді й згадаю його, може, саме гримить над його головою бій!.."

Дарина приносила воду трохи замулену, наче брала її не з криниці, а просто з річки (та так воно, власне, й було!) — і тільки тоді, коли в глечику знайшовся якось пуголовок, Ганна взяла на себе розмову з водоношею, жартома вилила воду з глечика сестрі за комір, а як Дарина збиралася плаката, одвела її трохи від людей і висповідала як слід. Це була перша їхня сварка. Тут прийшов лист від Дарининого полковника Василя з госпіталю,Л той сповіщав, що поранений дуже, диктує листа санітарці й просить не турбуватися.

Дарина зовсім не вийшла другого дня на роботу, лежала в Ганниній землянці й стогнала, аж до дороги чутно було, і так щиро журилася. Вона була до біса красива жінка, їй небезпечно отак упадати в сльози: чого доброго, очі можуть почервоніти й носик запухнути; о, маєте! — це ж нова зморщечка поп'ялася по скроні... Дарина дивилася-видивлялася в люстро, спостерігаючи, як їй до лиця: коли плаче чи, коли посміхається? Вона вирішила, що добре і так і так, бо кому не схочеться поцілувати оце миле-миле, набурмосене і таке гарненьке личко? Цьом, цьом! Вона засміялася, поцілувавши люстерко, і зараз же згадала, що треба плакати, бо її Василь такий необережний на війні і тепер — у госпіталі. Двічі був поранений, але обидва рази не важко, а це — на тобі, навіть сам писати не здужає. Дарина негайно ж уявила собі, що вона вдова, ходить у чорній хустині. Вийшла з землянки й рушила десь до гурту, бо на самоті плакати нудно. На вулиці можна так красиво показати своє горе, що Дарина незчулася, як і дійшла до Ганни на буряки. "Тю, дурна,— пошепки сказала їй сестра,— я б тобі задерла спідничку да вибила б добре, нащо ти смішиш людей?" — "Ти-жорстока, бездушна",— одповіла Дарина й стала дивитися просто на захід, наче ось-ось на крилах звідти мав летіти до неї її полковник Василь.

II

Квітла Київська земля, це був південь Київщини, де вже лісів мало, але ще й не степ, а так — середина на половину. Степове повітря тут сухе й нагріте, широким плином котиться воно по пшеницях, гречках, житах, вівсах, буряках і соняшниках; обрії повиті в голубу млу; щира чорноземля, казкова земля світових урожаїв; полини по балках і ярах, непропорційно високе небо,— наче воно посідає в тутешньому житті якесь особливе місце. Лісове зосталося в плануванні сіл, вулиці покручені, коло хат неодмінно гайки за садками, і трава не вигорає так гірко, як на степу. А коли придивитися до людей, то вони середнього зросту, русяві, очі сірі й сині, дуже роботящі й розуміють землю, а вона розуміє їх. Бува коли зайде до них з півдня степовик — високий, кощавий, жилавий, попечений сонцем і вим'ятий негодою, прийде й осяде край села, поглядаючи тужливо на той степу ЗВІДКИ ВІН прибився. ТО, диви, й виклюнеться на світ божий черідка степовичат — викапаний батько, ще й табунець маминих подобнів, яснооких лісовичат. І живуть край села, на межі лісу й степу.

Полковник Василь удався в батька степовика, його родина жила в цьому селі чимало років, але досі незмінно звалася по-вуличному Зайдами, хоч були звичайні Коваленки. Батька зарубали ще махновці, малі діти померли з тифу, парубчак Василь пішов до Червоної Армії — та й досі. Уже статечним командиром він приїздив поховати матір, набачив Дарину, пройшовся з нею раз до клубу, вдруге — до Ганни як до старшої сестри, що заступала Дарині маму, а потім поїхав, і всі думали, що на цьому й край. Аж вийшло — ні. Капітан Василь викликав Дарину до міста, де стояла його частина, пішов з нею до загсу, а вона потім приїхала додому за сяким-таким віном, яке настарала їй мати-небіжчиця. І всі дивувалися, що така молода зуміла причарувати освічену людину, командира — як не кажи, аж усі їй заздрили!

Але тільки чоловіки могли б зрозуміти, чим Дарина приворожила Василя, бо її краса очі вбирала, і не хотілося думати — дурна вона чи розумна, добра чи скажена. їй виповнилося тоді вісімнадцять років. Багато прикрих хвилин завдавав Василеві Даринин характер, але скільки разів починав з нею розмову, стільки ж разів і був переможений своєю наче м'якенькою, але по суті діла вольовою дружиною,— і такою красивою, що її можна було лише носити по квартирі й забувати все-все на світі в її обіймах.

Ганна не раз помічала, як Дарина розмовляла з дівчатами її ланки, як вона уривала мову перед сестрою. Та Дарина не врахувала, що й у Ганни тече та сама кров і характеру Ганниного ще ніхто не взнав до краю. Якось надворі йшов обложний дощ, Ганна до того ж трохи нездужала, Дарина коло крихітного столика без кінця ляпала картами, ворожачи на себе й на Василя. "Кинь карти,— сказала Ганна,— та глянь мені в вічі!" Дарина подивилась сестрі в вічі, мобілізувавши лагідність, принадність, безмежну свою наївність, але знову не врахувала того, що перед нею була жінка, на яку її чари не діяли. "Не витріщуй на мене баньки,— суворо мовила Ганна,— дивись по-людському, бо я тебе все одно бачу наскрізь". Дарина зрозуміла, що треба шукати іншої форми захисту, й раптом заплакала: "Так і знала, що ти мене ненавидиш, шматком хліба попрікатимеш, умерти спокійно не даси..." Та Ганна знала свою сестричку добре й знову сказала: "Не роби з себе ягничку, бо коли у тебе й є хвіст, то не овечий".— "А який же?" —"Відьмачий!" Дарина спалахнула, як од пороху, й заверещала на дурний голос, забувши всі плани захисту: "Як ти смієш ображати дружину фронтовика?!" Ганна, яка була, до речі, теж дружиною фронтовика, дала Дарині перекричатися, випила мовчки води й запитала впритул: "А що ти говорила дівчатам?" Дарина пхикнула і ні з сього ні з того почала тасувати карти, про які вона була й забула: "Ну, що я говорила? Казала, що жінці треба красиво одягатися, жити в красивому домі, уміти танцювати, а більш нічого..." Ганна оглянула сестру з голови до ніг, наче вперше побачивши: і маленькі ніжки в гарних черевичках, і шовкову сукенку на принадних плечах, і зачіску, як кущик сіна, й червоненькі губки, й довгі вії — "а більш нічого не говорила?" Дарина кокетливо зиркнула на сестру, намагаючись угадати, що та вже знає, а до чого ще не докопалася, і вкусила біленькими зубками червоного короля,— "Гаинусенько-серденько, у мене й так душа з тіла вилітає за Василиком, а ти на мене бозна-що думаєш, ось давай я тобі краще поміряю хустину!" Дарина вхопила з трямка свою найдорожчу хустку й миттю запнула нею Ганну, яка зовсім не пручалася, але й не посміхнулася ні разу. І, запнувши сестру, Дарина глянула на неї критичним оком. Чи ба, як багато важить одним однісінька хустка. Обличчя Ганни, попечене сонцем, вигладжене вітром, було кольору старовинної бронзи, суворі згорьовані очі немов заблищали, й вирізнився синій їхній колір на тлі квітчастої хустки.