Хлопці просто зомліли від нечуваного щастя: вони сидять поруч із такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть — можуть навіть торкнутися, навіть віталися за руку.
Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькіна ліктем у бік і прошепотів:
— Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Більше такої нагоди може й не трапитись у житті.
Христофор трохи повагався, тоді зважився, набрав повні груди повітря й одним духом виклав Бубликові-агенту все-все про свій суперклей.
Тепер настала черга академіка мліти від щастя: цей клей, як він і уявляв собі, був безцінним скарбом для його майбутньої кар’єри, і можливості клею видавалися йому таки справді необмеженими! Тож тільки-но Христофор скінчив свою розповідь, суперагент підскочив, ухопив хлопчака за плечі і, дивлячись йому просто в очі, суворим голосом запитав:
— Все, що ти розповів, — правда?
— Найправдивіша правда! — вдарив себе в груди Тюлькін.
Академік відпустив його плечі й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумніву: бути йому генералом!
Перевівши подих і взявши себе в руки, агент сказав:
— Христофор Тюлькін! Мушу вам урочисто заявити від імені Академії наук: ви — геній! Обіцяю вам при свідках, — він тицьнув пальцем у Васька, — що першим рекомендуватиму вас до обрання в академіки.
— А школа? — трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсім сподобалася другорядна роль свідка.
— Що школа! Пхе, — махнув рукою Бублик. — Школа — дурниця. Я сам лише три класи скінчив.
Васька трохи здивувало, що всесвітньовідомий академік має лише трикласну освіту, але чого не буває серед учених мужів? Вони ж такі диваки, як розповідав Христофор.
А Христофор просто шаленів від радості. В його уяві замиготіли захоплюючі картинки. Ось його в чорному лімузині з почесним ескортом везуть по столиці в Академію! Ось поважні сиві академіки влаштовують йому при зустрічі овацію, а сам президент Академії чіпляє йому на груди орден! Ось він направо й наліво роздає автографи, інтерв’ю, а за ним біжать кінорежисери і фіксують на кіноплівку кожен його рух — для нащадків! Ось він, славетний і величний, прибуває з візитом у рідну школу…
— Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! — долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, і Тюлькін повернувся до дійсності. — Христофоре, тепер ви мусите облишити ваші дотепні витівки з човнами та дверима й негайно принести мені клей: я власноручно відвезу його в столицю!
— У мене його нема, — схлипнув Христофор і відвернувся.
— Як нема?! — вдруге підскочив Бублик. — Ти його весь витратив на свої безглузді жарти?!
— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не наші жарти, а Бевзя та його компанії. Вони поцупили клей.
— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.
— Неси, — перебив його не дуже ввічливо академік, — неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрілою помчав додому. Та за кілька хвилин він повернувся. Ноги його запліталися, а руки були порожні!
— Де зошит? — ревонув суперагент, мрії котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де він?!
— Нема… — ледь вичавив із себе Тюлькін і, вже не стримуючись, гірко заплакав.
— Цить, дівчисько! — гарикнув на нього академік. — Нюні потім розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшені несподіваним провалом, хлопці навіть не звернули уваги, як змінився тон розмови Бублика, а Христофор взагалі майже не чув його. Річ у тім, що зошит з його ідеями і записами загинув зовсім безглуздо. Мама Тюлькіна, Лукерія Луківна, вирішила вже не вести свого зошита із записами про вміст шухлядочок, ящиків та коробочок: адже справжня причина пропаж з’ясувалась, і це була ніяка не забудькуватість. Тому Лукерія Луківна взяла та й спалила зошита, щоб і не згадувати про всі прикрощі, які принесла їм ота історія. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як дві краплі води, однаковісінькі — адже в містечку лише один магазин канцтоварів! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерія Луківна не наділа.
Так безславно загинув для світової науки знаменитий зошит винахідника Христофора Тюлькіна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нічого, він ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише відібрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналіз, а там, будьте певні, розберуться в його складі! До Христофора поступово став повертатися святковий настрій.
— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискіпливо допитувався Бублик.
— У Бевзя, — відповів Христофор і описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
— Він у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, підводячись, аж у хлопців мороз поза шкірою пішов. — Ну, от що: ви йдіть додому, а я вже якось відшукаю вашого Бевзя, будьте спокійні.
— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академік відмахнувся:
— Сидіть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечері зустрінемось на цьому самому місці.
Розділ одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДІЇВ
Так уже дивно складається в житті: коли в тебе зовсім нема часу, коли ти завалений уроками та домашніми клопотами, тоді здається: якби хоч один вільний день, веселився б з ранку й до ночі! Та коли раптом випадає такий день — скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося і з нашими друзями. Вони з півгодини поганяли м’яча, покаталися на самокаті, зіграли партію в шахи — і вже не знали, що його робити.
— Може, пообідаємо? — запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нічого не їли.
— Можна, — погодився Христофор.
Лукерія Луківна ніби знала, що до них завітає гість, і наліпила цілу гору вареників: здавалося, їх і за три дні не з’їси!
— Тільки пальчики оближете та ще попросите, — посміхнувся Сидір Силович, коли Христофор висловив йому свій подив з приводу великої кількості вареників.
І він не помилився.
За якихось півгодини на столі лишилися самі порожні тарілки, а хлопці, важко відхилившись на спинки стільців, лише сопіли.
— Ну от, — пораділа їхньому апетиту Лукерія Луківна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник і сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запізнюємось! Поможи мені швиденько посуд помити, й біжімо!