— Не моя на те воля, коли вабить походити скрізь. Себе не переможеш.
Він показав очима довкола себе.
— Це бездонний келих — п'єш з нього, не напиваєшся... Що пишуть з України?
Він дістав, нарешті, хустку і зняв свого величезного бриля.
— Нічого втішного. Є чутка, що цар готує каральну експедицію проти перських революціонерів.
— Шибениця,— відповів Коцюбинський,— це ознака епохи Миколи II. Мало йому повішених у Росії, хоче прославити себе ще й на Сході...
— Ось такі новини з рідних країв, — промовив земляк; подав руку й попрощався.
— До побачення, земляче. За співчуття вдячний, а все ж як не важко, а ходитиму сюди. Хто знає, скільки ще носитимуть ноги... Треба жити...
І вони розійшлися. Земляк пішов до міста в своїх справах, а Коцюбинський помалу подерся стежками вище на гору. Там, за скелями, ховалось невеличке село і жили знайомі йому ще з минулих років селяни.
Лише третій день як він на острові. Встиг обійти знайомих у місті, встиг причепурити квітами і портретами свою кімнату на віллі Горького, а в гостині в своєї знайомої ще з минулих літ — капрійської природи — майже не був...
Того дня в родині Горьких не могли дочекатися Коцюбинського до обіду. Крім своїх, залишились обідати ще двоє петербурзьких знайомих, що гостювали на Капрі. Розмови не припинялися. Та Олексій Максимович все поглядав крізь вікно в садок — чи не повертається з прогулянки Михайло Михайлович. Вони не зустрічались більше року. А тепер, у перші дні по приїзді Коцюбинського, його щоразу забирав з собою гуляти по острову київський знайомий Леонтович. І для розмови бракувало часу.
В саду цвіли фруктові дерева, і крізь відчинені вікна до великої їдальні доносив теплий вітрець ледве чутні пахощі. Немовби починалась зима, а на полях сходила квасоля й зеленіли свіжі вруна пшениці.
— Михайла Михайловича, — промовив раптом поза темою загальної розмови Горький, — у такі дні не заманиш на віллу... У нього в Чернігові зараз мороз, сніг його дім замітає, а тут він сам для себе власними руками мандарини зриває з дерева... Я його знаю — йому аби сонце та квіти... Та ось він і сам, здається... Нарешті...
І справді, через хвилину повз відчинені двері їдальні до своєї кімнати намагався непомітно пройти з оберемком квітів Михайло Михайлович. Але в їдальні зашуміли, і під загальний гомін і дружній сміх він примушений був увійти. Спинився нерішуче, та Олексій Максимович уже обняв його за плечі, підводив ближче до стола.
Коцюбинський ніяково усміхнувся, виблискуючи своїми глибокими очима. Він зараз скидався на молоду: в руках квіти, в петельках і кишенях квіти і букети якогось невідомого листя. А через плече гірлянда особливо рідкісного виду плюща, зірваного десь серед скель.
— Чудових квітів приніс нам Михайло Михайлович, — жартував Олексій Максимович. Та Коцюбинський стурбовано дивився на присутніх. Він розумів: Горький жартує, але все ж тепер доведеться дарувати частину квітів, а йому шкода їх... Тут на кожному кроці його оточували квіти, а йому все здавалося їх мало.
Зате й знавець квітів і взагалі ботаніки був неабиякий.
Він раптом і собі захопився загальними веселощами. І, жартуючи з своєї скупості, частину квітів розкладав на столі, а найрідкісніші відкладав для себе.
— Дивіться, Михаиле Михайловичу, вас тут, на острові, вважатимуть за рознощика квітів... — жартував Горький.
Коцюбинський на одну мить зробився серйозним. пильно подивився на Горького й відповів:
— Це було б чудесно...
Потім знову перейшов на жарти і розсмішив усіх, розповівши про інцидент на селі, що трапився з ним кілька годин тому, коли якась стара селянка прийняла його за приїжджого ксьондза і все намагалася поцілувати руку.
Коцюбинський був здивований:
— Головне, прийняла за ксьондза...
— І не без підстави, — знову жартував Олексій Максимович, натякаючи на занадто суворий для капрійської спеки одяг з комірцем та галстуком і тонзуру Коцюбинського.
— Чекайте ж тепер, — загрожував Коцюбинський,— я пошлю її до вас, вона й вас прийме за духовну особу, проповідника абощо...
Горький посварився на свого друга за його жарт пальцем.
А Коцюбинський тимчасом розповідав щось інше. Він умів, коли бажав, примусити присутніх слухати і веселитися. Тільки дружина Горького Марія Федорівна докірливо хитала головою.
— Ось напишу я, Михаиле Михайловичу, листа Вірі Іустинівні про всі ваші штуки і про те, як ви тут дряпаєтесь по горах замість лікування і відпочинку... Будете мати від неї патерностер... Зрештою, чому не сідаєте обідати?..
Коцюбинський забрав відкладені для себе квіти і пішов переодягатися до обіду.
Горький чекав його сам. Інші розійшлися. В цьому будиночку жив тільки Коцюбинський, та ще була тут їдальня, куди приходила обідати вся родина Горьких. В садку був ще один, більший, будинок, де й жили великою родиною Пєшкови. Перед дванадцятим листопада Коцюбинський приїхав на острів, і Олексій Максимович, що давно запрошував його на Капрі, не пустив його нікуди від себе.
Тепер у Михайла Михайловича була гарна, навіть розкішна кімната з скляними дверима і балконом на море. Сонце цілими днями не покидало його веселої кімнати, обставленої білими меблями, з картинами, фарфором і трьома електричними лампами, що добре забезпечували нічну роботу. Навіть телефон був. Щоправда, Михайло Михайлович його ігнорував, навіть не дивквся на нього, щоб ніщо не нагадувало йому метушливого службового життя.
Він рясно заквітчував свою кімнату, дбаючи, щоб завжди були свіжі і гарні квіти, йому допомагав садівник, що кожного дня приносив зо два букети чудесних ірисів і гроянд, а Михайло Михайлович діставав у місті або й сам добував у околицях диких нарцисів, альпійських фіалок чи й цілу гілочку розквітлого десь у затишку мирта.
Буваючи в світлій кімнаті Коцюбинського, Олексій Максимович завжди жартував, називав її кімнатою молодої, що вже зовсім зібралася до шлюбу.
Звичайно по обіді читали газети. Коцюбинський запропонував перейти на веранду. Теплий вітер з Єгипту ледве торкався тоненьких гілок на деревах. Було понад двадцять градусів тепла. Ще квітнув золотом понад морем буйний дрок, а біля самої веранди струмувала солодким духом раптом розквітла яблуня. Природа тихо-тріумфувала: була зима, а вона не зів'яла і немов боролася з своїм загином.