Командир усміхнувся:
-— Не бійся, я не загину. Може... знайде хто. Або – ти підеш і приведеш людей.
— Ні, друже командире, — перебив Михайлик. – Я не дитина, я добре знаю, що ви можете умерти до того часу. Ні, я вас не покину, я...
Він розплакався. Командир бачив, що хлопець не відійде від нього. Йому, твердому воякові, зробилось якось м'яко й ніжно. Нишком обтер щось біля ока. Постановив іти останками сил, щоб врятувати цю дитину.
— Підемо ввечері, Михайлику, – сказав нарешті.
Михайлик радісно схопився, не чуючи навіть нещасних рук і ніг. Бровко теж забігав, вимахуючи хвостом, і це ще більше підняло настрій Михайлика. Він подивився на сонце: ще не пора. Накрив щільніше командира, сам краще обтулився коцом, притягнув за шию Бровка, притулився, скулився і заснув.
XIII.
Коли весь закостенілий Михайлик збудився, сонце вже заходило. Він неспокійно подивився на командира. Командир лежав з широко відкритими, ніби дикими очима і півголосом шепотів щось незрозуміле. Його щоки й вуха палали. Михайлик дивився на нього з жахом. Він сам не міг підвестись, і прикушував з болю губи, щоб не кричати. Нарешті став рачки, поволі простягнув ліву, праву ногу, два рази сказав собі, що він партизан, що він мусить, що він вояк і має твердий обов’язок – і став. У ногах пекло, кололо шпильками, рвало, в очах літали різнокольорові мушки. Був би впав, але вчепився за ялицю. Ступив крок, другий, третій. На злість вражим ногам! Хай знають! Ще один, ще – і вже було трошки легше.
— Друже командире, – прошепотів Михайлик, легенько торкаючи рукою хворого, – вечір надходить, підемо.
— Куди підемо? Хто піде? – запитав командир і щасливо всміхнувся.
Михайлик здригнувся. Бачив, що командир нічого не розуміє. Торкнув його сильніше.
— Ми з вами підемо. До села. Вже недалеко. Вставайте, вставайте!
На слово "вставайте" командир широко розплющив очі.
— Болить, Михайлику, не рухай! Я б сказав тобі, як болить, та не вмію, і тече, не перестає текти, ти не знаєш нічого... А там мокро, повно крови. Мама твоя нічого не знає... Я трупа понесу на той світ. Я не хочу. Ти сам іди!.. Іди, Михайлику... До мене прийде річка, я нап’юся і стану здоровий.
—— Друже командире, не говоріть так! Ви мусите встати, – і Михайлик з розпукою почав тягти командира за рукави.
Командир безпомічно боронився, сичав і кулився з болю, то знову дивно всміхався.
— Друже командире, хоч убийте мене, а я ке вступлюсь! – закричав Михайлик і врешті кинувся на груди командира з голосним риданням.
За хвилину командир глянув здивовано.
— Що сталось? — прошепотів якось інакше.
— Друже командире, треба йти, вставайте!
— Я не можу.
І він помаленьку, розумно почав обмірковувати пооження. І вислід був такий, що вони таки пішли. Власне, не можна .сказати, що пішли. Вони волоклись, майже повзли. Хлопець ледве держався на своїх опухлих ногах, і самий тільки тягар його й командирової зброї був для нього непосильною вагою. Коцом, хлібаком і непромокальним плащем обтяжив Бровка, але це мало помагало. Головним тягарем був ранений командир, якому все геройське зусилля волі не могло заступити сил і здоров’я. Він зціпив зуби і волік, волік своє тіло. Здавалось, він уже не мав сили змагатись із смертю. Кожний крок був такою мукою, що єдиним бажанням було лягти і врешті спочити, не чути нічого, не мучитись так страшно. Лише Михайликові блискучі очі, вп’ялені в нього благально, з любов’ю, з виразом твердого наказу, бентежили його. Ішов, сідав, спотикався, чіплявся за стовбури й галуззя і ліз, а як уже котився в безодню безсильний, тоді з’являлася мала гаряча долоня і тягнула його – тягнула в життя, в боротьбу.
Але й Михайликові сили вичерпувались. У глибокім яру, що перетинав їх дорогу, хлопець, підіймаючи командира, що упав, сам повалився на його тіло. Від утоми й болю вже не міг підвестись. Його спухлі ноги зробились важкі, і на очі спадав якийсь солодкий сон.
Михайлик не знає, як довго він лежав.
Десь близько забрехав собака, десь здалеку відізвався другий, третій. Михайлик здригнувся і посміхнувся. Невже село?
— Село, село... – шепотів і сіпав командира за блюзу.
Але командира це зовсім не цікавило. Він був байдужий, непритомний. Михайлик узяв його під руку й поволік. Повз на руках і ногах, зупинявся, знову повз і волік велике безвладне тіло, як волоче маленька мурашка куди більший від неї бальок на будову своєї хати.
Чорний туман, що сповивав усе довкола, поволі сірів. У селі співали півні. За закрутом дороги бовваніла хата...
У тітки Доці щось злегка шкрябнуло в вікно. Світало, і тітка вже не спала, вона стояла посеред хати і півголосом молилась, часто хрестячись і злегка вклоняючись.
"Може москалі йдуть із засідки?" – мигнуло їй у голові.
— Хто там? – запитала, не підходячи до вікна.
— Свої... Пустіть, пустіть, дядино...
— А ти чий будеш? – почала тітка Доця, глянувши в вікно, і не скінчила. – Свят, а то що?
— Ми з відділу, дядино, – спершись об стіну, насилу промовив Михайлик. Командира він поклав у сніг.
Тітка відчинила навстіж двері. Попід ногами шмигнув Бровко і сів хазяйновито серед кімнати, твердо переконаний, що мандрівці кінець. Тітка потягнула Михайлика у хату.
— Сховайся тут, бо ще хто побачить. Що ви за одні?
— Та з відділу, з гір, дядино. Ми знаємо вашого станичного Хмару, – з трудом говорить Михайлик. Йому крутиться голова, він упав би тут зразу...
— "Тітка не вірить нам..." – думає хлопець і продовжує:
— Ми бились в Сокільниках, не чули? Там станичний Крук... – Михайлик бачить перед очима знову багато барвистих мушок. Його ноги гнуться, він чує, що падає...
Коли Михайлик прокинувся, йому було дуже тепло на подушці й під периною, лише в грудях хрипіло і ноги й руки дуже боліли. Хлопець був би не збудився, але хтось поклав йому на голову холодну руку. Він побачив над собою заплакані очі.
— Це ви, мамо? – шепнув він.
— Він притомний, Боже мій! – скрикнула радісно жінка, аж Михайлик здригнувся. – Ні, дитинко, я не твоя мама. Ти в мене, у тітки Доці, але лежи спокійно, як у хаті коло мами своєї, лежи.
Михайлик дивиться перед себе і хоче щось пригадати. Він роздивляється кругом. У кутку сидить якесь невеличке дівча, вліпивши в нього великі очі. Воно насупилось, не відзивається. Михайлик пригадав собі сову, яку він раз бачив. Його огортає нехіть. Таке дівча! Михайлик ще щось хотів пригадати...