Зовсім інший був дядько Андрій, його ройовий. Він був грубий і говорив басом, рідко про що Михайлика питався, але завжди давав йому яблуко чи калача. Щоправда, дядько Андрій дуже хмурився, коли бувало Михайлик надто розгуляється, але Михайлик його не боявся. Коли ж Михайлик приходив змучений, дядько Андрій зразу стелив йому біля ватри коца і казав: "їж і лягай!" Михайлик запопадливо їв юшку і лягав.
Над ним тихо світились зорі, і дерева високою банею єднали свої корони. Час від часу звідкись доносився тихий подих – то злегка хитались і немов зідхали дерева. Табір неголосно гомонів, мішались слова й сміх. Інколи співали тихенько, по-партизанськи. Тоді в грудях Михайлика збиралось щось добре, величне. Ватра тріскотіла й кидала іскри. У розпаленій грані миготіли якісь образи. Все близьке було червоне й тепле, все дальше – чорне, таємниче, злегка посріблене. Ось дядько Андрій біля ватри мов помальований. Михайлик чув, що є десь такі люди червоні, індіяни. Потім дядько ішов поміж дерева і вже ставав чорний, грубий, такий, як лісовий ведмідь. Михайлик тісніше притулявся до Бровка, що лежав біля нього, обіймав його за шию і міцно, по-дитячому засипляв.
Часто друзі-партизани брали з собою Михайлика на розвідку вночі. Вони вже переконались, як може він їм придатися. Маленьким звинним тільцем спритно влазив в усяку щілину, непомітно всувався всередину ворожого становища, тихенько повз, швидко біг, умів видряпатись на найвище дерево, дах, горище.
Розвідувачі йшли з відбезпеченою зброєю, кожної Хвилини готові до бою й пригоди. Михайлик теж був озброєний і мусів поводитись, як правдивий партизан. Це були найщасливіші для нього хвилини; бачив, що ні в чому не поступається друзям – він справжній український партизан.
VI.
Зоряної ночі Михайлик разом із друзями з стежі приєднується до бойової групи, що йде на засідку. Партизани йдуть гусаком ровами обабіч шляху. На овиді займаються то одна, то дві, то три червоні зірки, що ростуть, ростуть і врешті викочуються на шлях яскравими рефлекторами авт. Партизани спокійно спостерігають їх, і, коли вони вже зовсім близько, залягають у придорожнє жито. Жито ще низьке, і Михайликові здається, що з дороги видно його спину. Але він бачить, що інші партизани лежать так само, і заспокоюється. Авта проїжджають. Большевики не зауважили повстанців. Група йде далі. Ось і місце засідки. Одні залягли під містком, другі – недалеко в рідких кущах. Михайлик теж лежить на животі, але втриматись йому в тім положенні важко. Як воно буде? І коли воно буде нарешті?
Вже багато авт перепустили повстанці, перепустили якийсь большевицький відділ і дядька якогось, що, запізнений, у страху спішко потарахкотів порожнім возом. Повстанці знають, кого їм треба! Вони ждуть на валку авт, що має вертатись із великої облави на півдні району. З валкою буде штаб...
Ось на овиді випливає, як нанизані на довгий шнурок світляні коралі, довга валка авт. У Михайлика стукнуло серце. Певно, ці! Рядами пробіг шепіт: "Увага! Чекати на знак!"
Валка звільна посувається. Продудніло перше велике авто. Тихенько. Дуднить друге, третє, п’ятнадцяте, сімнадцяте... Ніби кінець. Михайлика огортає розчарування. Чому не було знаку? Невже нічого, взагалі нічого не буде?
3-заду суне ще пара світел. Знову шепіт: "Увага!"
Дорогою колишеться перше блискуче, низеньке авто. За ним тихенько підлазить друге.
Один дзвінкий постріл з пістоля – і майже одночасно затріскотіли скоростріли й автомати. Авто обкрутилось і взялося полум’ям. У нього вдарило друге авто. Третє, посковзнувшись на задніх колесах, звільна пристало. Михайлик бачить товстуна з блискучою, лисою головою. Це – капітан. Він намагається вискочити з авта. Михайлик, не думаючи, пускає на нього серію з автомата...
Хтось сіпнув Михайлика за рукав:
– Швидко! Відступаємо! Большевики вертаються!
Михайлик побіг. На узліссі, де була збірка, Михайлик, притулившись до грубої сосни, бачить, як із авт, що вернулись, висипались, як мурашки, большевики. Вони кричали, пускали вгору ракети, метушились. На дорозі догоряли дві автомашини.
Партизани швидко подалися в ліс. У темряві Михайлик розхиляв руками невидне галуззя, що лізло в очі, дряпало, чіплялося за шапку, ковнір, рукави. Щоб не загубитись, він мусів пильно слідкувати за своїм попередником, що весь час зникав йому з очей.
За кілька днів під табір відділу прийшли з села дівчата з обідом і оповідали про урочистий похорон у районному центрі чотирнадцятьох офіцерів штабу НКВД – жертв партизанської засідки.
VII.
У трудах, невигодах і пригодах провели партизани літо.
В очі заглядала слизька, холодна осінь з ночами понурими, довгими-предовгими. Всі ці ночі мусів Михайлик маршувати; відділ якраз перебував у довгому поході-рейді. Раз, доволікшися перед світанком після сльотної темної ночі на якусь лісову поляну, відділ дістав наказ стати постоєм. Докраю виснажені стрільці падали, де хто стояв, у поспіху загортаючись в коци й непромакальні плахти. Тільки стійкові вартували. Бровко примістився в головах Михайлика, який скулився і заліз під пахву грубого дядька Андрія. Бровко сумно моргав своїми темними бровами і порскав від набрид лого дощу. Все ж таки він уперто виконував свій обов’язок вартового.
Стійка змінилася.
За годину прибігли задихані дозорці сповістити, що наближається група большевиків. Наші стрільці вмить були готові.
Поміж рядами ходив командир. Його рівний, рішучий, гострий, хоч і притишений, голос вникав у кожний куток душі партизанів. Командир усе знає, все передбачає, немов уже зразу дає перемогу. Не може бути невдачі, не може бути безнадії, коли твій командир говорить і дає накази!
Михайлик лежав біля дядька Андрія. Вони обидва з насупленими бровами прислухались до щораз ближчого тріскоту. Михайлик уже раз навіть бачив, як між рідкими деревами майнули сірі миршаві фігурки. Михайлик досі, поза засідкою на капітана, не був у великому, справжньому бою. Михайлик знав, що призначенням партизана є битись, і що великий, страшний бій прийде колись. Він чекав На цей момент всією душею, чекав і боявся. Боявся за себе: яким він буде тоді під градом куль, чи дасть собі раду в тому всьому, і був непевний. Він же тільки малий Михайлик.