Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак

Сторінка 35 з 39

Джеймс Крюс

"Це означає, що ви надто квапливі", — проклекотів чийсь голос над головою в мандрівців.

Усі звели очі й побачили на даху старезного пугача, що сидів і значуще кліпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сів на плече матросові Петару, обдивився всіх мандрівців великими совиними очима, а тоді пробурчав: "Хто хоче увійти в цей дім, той мусить виспівати дозвіл, панове!"

"Виклопотати!" — поправив птаха доктор Меньє.

"Ні, виспівати! — повторив пугач, що супроти всіх законів природи, як видно, чудово бачив удень. — Ви повинні скласти чотири строфи віршів, панове, — сказав глухим голосом птах. — Станьте, будь ласка, коло пісочниці!"

І раптом мандрівці побачили праворуч від входу, під білим муром, пісочницю, якої там раніше не було. Почасти зацікавлено, почасти пригнічено вони обступили ту пісочницю. А пугач злетів з матросового плеча на дерев'яну цямрину пісочниці й горловим голосом тричі вигукнув "угу!" і тричі "угугу!"

Тоді в білій стіні розчинилися дверцята і викотився сувоїк малесеньких залізничних рейок. Розмотуючись, він рівненько оббіг попід цямринкою всю пісочницю, проклавши на піску спіральну колію. Потім із стіни, чахкаючи, викотивсь іграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шість товарних вагончиків. Він, постукуючи, об'їхав спіральну колію; дверцята вагончиків самі собою розкривались, із них випадали деревця, кущики, червоні дерев'яні лавочки, барвисті пташечки, що котились по піску під дощем із квіточок.

Коли іграшковий поїзд доїхав до центра спіралі, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пісок. Це мало такий вигляд, ніби в пісок заривався хробак. Шурх — у піску зник останній вагончик. Стук — зачинилися дверцята в білій стіні. Тоді — лусь, лусь, лусь — на піску вишикувались дерева, квіти, кущі й лавочки. Рейки й пісок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посідали на гіллі, бруньки розпукнулись, і показалися квіточки та листочки.

Вмить у пісочниці з'явився якнайпринадніший весняний краєвид. Навіть малесенькі струмочки задзюрчали в траві.

"Це вам перша тема для вірша", — сказав пугач.

"Та тут не потрібні ніякі вірші, — зауважив мінгер де Вільдер з Амстердама. — Цей краєвид — сам по собі поезія!"

"Справді! — вигукнула в захваті сивоголова пані Штенграхт. — Це маленьке диво! Подивіться на отой лужечок із квіточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гілочки посадив?"

Пугач закліпав очима, ніби хотів відповісти. Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотів крильми, витяг чорний дзьоб до пані Штенграхт і гукнув: "Прошу вас, ласкава пані, повторіть, що ви спитали!"

"Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гілочки", — спантеличено відповіла пані з Гамбурга.

"Ні, ні, повторіть дослівно, як сказали спершу!" — збуджено крикнув баклан.

Пані Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:

"Хто ж тих шовкових пташинок

На гілочки посадив?"

Тоді балкан відповів:

"Звідки і з чого він виник —

Світ несподіваних див?.."

Аж тоді маленьке товариство помітило, що з запитання й відповіді, так би мовити напівзумисне, вийшла віршована строфа, і дехто повторив пошепки:

"Хто ж тих шовкових пташинок

На гілочки посадив?

Звідки і з чого він виник —

Світ несподіваних див?"

"О'кей! — задоволене сказав Фредді. — Першу строфу ми вже склали".

"Та тільки пісочниця покаже, чи ця строфа добра", — проклекотів пугач.

"Вже показує! — замахала парасолькою міс Джулія Амбрелла. — Дивіться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пісочниці настає літо!"

Міс мала рацію: з весняного краєвиду зробився веселий літній; під яблунями короткі тіні. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про літо. Фредді просурмив:

"Довге, тепле, щедре літо,

Соками ущерть налите!"

А мінгер де Вільдер прокрекотав:

"У саду й на полі дай

Нам багатий урожай!"

Але краєвид у пісочниці анітрохи не змінився від цих віршів. Тільки квіткові бруньки дуже повільно закруглились у малесенькі зелені кульки. Тоді матросові Петару спали на думку два рядки. Він сказав:

"Рік достигає неквапливо,

Як плід, згинає гілку вниз".

І затнувся. Але міс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докінчила:

"Ох, далебі, це справжнє диво!

Коли не віриш — подивись!"

На жаль, ця строфа зовсім не подіяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарні. Яка шкода, що рядки міс Амбрелли не такі гарні".

Англійська міс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку міцніше, наче шпагу.

Тоді молодий матрос раптом засміявся й гукнув: "Уже є!" І сказав:

"І, ніби невеличке диво,

На гілці Вічності завис".

Старий пугач із сумнівом похитав головою, вислухавши ці два рядки. А проте вони мали успіх, хоча й повільний, нерішучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсінькі кульки на деревах зачервонілися, а в струмочках з'явились крихітні довгасті вербові листочки, що пливли за водою, ніби невеличкі байдарки.

Фредді, що зроду не бачив осені на селі, збентежено спитав: "Що тут діється?"

"Мій любий, — відповіла сивоголова пані Штенграхт, піднявши вказівний палець, ніби тітуся в дитячій книжці. — Осінь настає, поспіли яблука і сливи".

"О! — зрадів доктор Меньє. — Ви знову почали вірша. Будь ласка, скажіть іще раз!"

Пані Штенграхт повторила, вже не піднімаючи пальця:

"Мій любий, осінь настає,

Поспіли яблука і сливи".

"Сливи… — прошепотів доктор Меньє, заплющивши очі. — Сливи…" — Потім тихо повторив:

"Мій любий, осінь настає,

Поспіли яблука і сливи".

Трохи помовчав, розплющив очі й докінчив:

"Та скоро взнаєш ти, що є

Між них і кислі, і червиві!"

Цього вірша всі мандрівці почали завзято вихваляти.

Тільки Лі, капітан джонки, не сказав нічого, бо в Китаї вірші складають не так.

Від цих чотирьох рядків яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побуріла, а в пісочниці раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.

Та незабаром останні сніжинки вляглись, ніби опав білий серпанок, і невеличкий краєвид став увесь білий, білий, білий… На світлому сніговому покриві видніли темні силуети голих деревець та чорні рейки залізничної колії, обіч яких праворуч і ліворуч громадилися снігові валики.