Коли прадідусь докінчив свою оповідку, я спитав:
— А справді таке колись сталося?
— Любий мій Хлопчачок, — відповів прадідусь, — якщо в оповідці є зміст, то вона правдива й тоді, коли насправді розказаного не було. Зрозумів?
— Ні, не зрозумів!
— Дарма! В десять років ще не обов'язково розуміти все. Їсти хочеш?
— Як вовк, прадідусю!
— Слава богу! Тепер горішня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходім додому.
Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якій того дня вітер аж ревів, і вернулись додому обідати.
На обід була смажена скумбрія з картопляним салатом, і горішня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона більш і словом не згадала про пудинг, тільки спитала, де ж дошки з новими абетковими віршами.
— Сьогодні ми не записували віршів, а розказували просто з голови, — пробурчав прадідусь, бо він непохитно вірив, що горішня бабуся не тямить у поезії.
— Після обіду ми знов віршуватимемо на дошках, — сказав я примирливо. — Тоді принесемо вірші сюди!
— Гаразд, — байдуже сказала горішня бабуся.
Але мені здалося чомусь, що їй зовсім не байдуже!
Після обіду прадідусь, видно, не мав настрою віршувати. Бо він з'їв аж п'ять скумбрій. Але заради мене він піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет, у токарню, взяв свіжу дошку та теслярського олівця й важко ліг на стружки.
— Сьогодні мені чогось не хочеться складати абеткові вірші, — сказав він. — А що як спробувати вірша про "він-вона-воно"? Якраз би пасували до оповідки про хить-хить-хатки.
— Про "він-вона-воно" — це занадто легко, прадідусю! Краще про "я-ти-він-вона-воно"!
— Згода, Хлопчачок! Я складу такого вірша, щоб перша строфа починалася із "я", друга — з "ти", третя — з "він" і так далі.
— Я теж, прадідусю!
— Чудово, Хлопчак, от і погодились.
Прадідусь примружив очі й випнув нижню губу, і я, мабуть, зробив так само, бо й мені вже набігла думка!
На жаль, коли наїсися смаженої скумбрії, віршується дуже поволі. Аж через три години ми впоралися з цим — я навіть швидше за прадідуся.
Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадідусь. Він відсунув дошку трохи далі від очей і зі свого стружкового ложа прочитав мені вірша про "я-ти-він-вона-воно":
Цісар Целестін
_Я_ цісар — цісар Целестін
У цісарській короні.
Я в цім краю сиджу один
На цісарському троні.
_Ти_ цісар — цісар Целестін,
Живеш собі щасливо,
Їси ти вдосталь лагомин,
П'єш марки "Цісар" пиво.
_Він_ цісар — цісар Целестін
У цісарській столиці.
Щодня візити робить він
Цариці-цісариці.
_Вона_ тоді його веде
У чепурну кімнатку
Й на руки цісарю кладе
Маленьке цісарятко.
_Воно_ сміється любо так,
У нього кругле личко,
І пломеніють, наче мак,
Його рум'яні щічки.
_Ми_ — владарі над краєм цим,
Вся цісарська родина.
Стоїть над озером наш дім,
Кругом росте шипшина.
_Ви_ в добрій згоді живете
На троні й коло трону,
Та часто в руки даєте
Синочкові корону.
_Вони_ й назовсім віддадуть
Цей дорогий гостинчик,
І стане цісарем, мабуть,
Маленький Целестінчик.
— Кумедний вірш, прадідусю! — сказав я.
— А ти знаєш, чому він кумедний?
— Ні…
— Бо в ньому щоразу треба надягати іншу маску. Як у театрі.
— Не розумію.
— Річ ось у чому: коли в моєму вірші стоїть "я", то йдеться про самого цісаря, що носить корону.
— Звісно, прадідусю.
— А де стоїть "ти", там ідеться про когось такого, що має право казати цісареві "ти", — скажімо, про його брата, герцога!
— А, тепер розумію, прадідусю! Той, про кого сказано "він", уже дальший від цісаря, але знає його, — наприклад, слуга.
— Атож! Але читай уже свого вірша.
Я підвівся, став як слід, уклонився й прочитав із соснової дошки свого вірша:
Химерний шпак
_Я_ маю удома ручного шпака.
_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!
_Він_ довго дивився, як грається Труда:
_Вона_ коліщатко качала повсюди.
_Воно_ все котилось, а шпак торопів;
_Ми_ все ж розумніші, мабуть, від шпаків.
_Ви_ знаєте, в чім їх різниця з людьми?
_Вони_ мають голови менші, ніж ми!
— Просто казково в тебе вийшло! — похвалив прадідусь захоплено. — Але щодо великих і малих голів — це таке діло… От, наприклад, у найрозумнішого на острові чоловіка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнішого — Гайна-Яйце — величезна голова з водянкою.
— Але ж я не навсправжки, прадідусю! — вигукнув я. — То ж я жартома так написав!
— Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.
Раптом на вулиці хтось пронизливо свиснув і гукнув:
— Агов, Хлопчак!
То був голос Джонні-Свистуна. Він зразу ввійшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадідові, що я обіцяв йому погратися сьогодні в краб'ячі перегони.
— Обіцянки треба дотримувати, — відказав прадідусь, і ми з Джонні вийшли. Я був радісінький, бо після стомливого віршування краб'ячі перегони — чудовий відпочинок.
Я взяв обидві дошки, заніс їх додому, до горішньої бабусі, а потім із Джонні-Свистуном рушив проти вітру на берег.
Джонні пробував свистіти, але вітер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губів. Власне, Джонні вмів свистіти не краще за інших хлопців. Прізвисько "Свистун" він успадкував від свого діда Міхеля — той щовечора стояв на причалі й висвистував матроські пісні. Біля цього причалу, на якому Міхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джонні й збирались улаштувати краб'ячі перегони. Для цього ми забродили босоніж у неглибоку воду, вишукували між водоростями та камінням крабів-самітників, що живуть у мушлях, і клали їх на який-небудь камінь, що виглядав з води.
Краби-самітники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугасті мушлі починали ворушитись, кілька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-під мушлі, і краб із своїм домочком на спині повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби перші попадають у воду, вигравав.
Здебільшого перемагав Джонні, бо він ретельно вибирав крабів. А я завжди брав перших-ліпших, тому мені часто попадався такий дурний, що не міг навіть знайти краю каменя.
На жаль, того дня перегонів у нас не вийшло: віяв сильний вітер, і на берег накочувались великі буруни. Високі хвилі наближалися, розбивались на пласкому березі в білу піну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пісок водорості, пляшки, скіпки та дохлих рибинок, злизували їх назад і знов викидали.