Годинник знову надіва
Й гуляє по доріжці.
Веселу пісеньку співа,
Все співа, все співа, —
Там про кабанчика слова
З годинником на ніжці.
Слова, що в пісеньці повторювались, — мабуть, їх колись приспівував хор, — я з другої строфи співав разом із прадідусем, і, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспівали, я щосили забив у долоні, — аж раптом хтось заплескав у долоні за дверима. Ми з прадідусем здивовано повернули до дверей голови.
До кімнатчини зайшла горішня бабуся.
— І я знаю цю пісеньку, — сказала вона. — Ви так гарно її заспівали, тату! Ви молодший, ніж я собі думала. — І несподівано додала: — Але з героями ця пісенька нічого спільного не має, так?
— Отож-то, що має! — вигукнув Великий Хлопчак. — У тім-то й річ! Подумай сама:. кабанчик з годинником на ніжці! Хто, опинившись у такому безнадійному становищі, як цей кабанчик у різницькій, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.
Більше того вечора про героїв не мовилося. Ми, два дослідники героїзму, анітрішечки не героїчно пошкандибали слідам за горішньою бабусею наниз, у кухню, де на нас уже чекали повні тарілки.
А проте на сходах, важко спираючись на моє плече, прадідусь сказав, мов сам до себе:
— По суті, героїчний вчинок, мабуть-таки, річ поважна. Стратенецький гумор — це просто приборканий страх. Сміх, що дає полегкість, приходить трохи згодом, коли вже по всьому. Або вже як розповідають про пережиту пригоду. Так знаходить вихід напруження: в сміхові.
За вечерею горішня бабуся була така ласкава та уважна до прадідуся, аж мені знову згадалися відвідини лікаря, що їх приховували від мене.
Уже в постелі я подумав: прадідусь, мабуть, тому й складав такі веселі вірші й оповідки, що хотів приховати від мене, як у нього все кепсько насправді. І я незчувся, як почав молитись, чого досі ніколи не робив:
— Господи, нехай буде твоя воля в усьому, тільки збережи мені прадідуся ще хоч на кілька років. Амінь.
ЧЕТВЕР,
у який мені оперують п'яту. Цього дня мовиться про тиранів та їхніх підданих, а також про круто і м'яко зварені яйця; одного героя показано тут двічі, але в різному освітленні, крім того, зображене так зване собаче життя й показано, як мурахи перемогли ведмедя; закінчується день величальною горішній бабусі.
Коли я вранці прокинувся, в будинку смачно пахло печивом. Напевне, горішня бабуся цього року вирішила завчасу понапікати всячини до різдва. Запах свіжих анісових коржиків лоскотав ніздрі. Отож я миттю підхопився, сподіваючись, що покуштую цих ласощів уже на снідання.
І сподіванка моя була не марна: на додачу до какао з бутербродами нам поставили ще й анісових коржиків, що їх ми смачно заходилися хрумкати.
Та, на жаль, нам не дали спокійно доснідати ранні відвідини: прийшов лікар. Коли я його побачив, серце моє знов закалатало від страху. Проте цього разу він поцікавився прадідусевим здоров'ям лише побіжно, бо з'явився до нас головним чином заради моєї п'яти. Отож він оглянув її й сказав бабусі принести гарячої води з милом.
Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи відм'якла. Тоді лікар зробив у кухні невеличку операцію: розрізав болюче місце у вигляді "зірочки" й вичавив гній. Потім добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.
— Отак, — бадьоро сказав він наостанку. — Тепер усяка погань звідти вийшла, й треба тільки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.
Прадідусь, що спостерігав цю процедуру, сидячи на ослінчику в кутку кухні, порадив мені погортати задля розваги альбоми, що їх привезли наші моряки.
— А я тим часом полізу нагору, Хлопчачок, — додав він. — Як переболить у тебе, то приходь і ти туди. А тепер спочинь.
Я покірно послухався його ради, бо в п'яті мені так бухкало, стукало, тягло й сіпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навіть усі мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарешті простягся на канапі, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.
На щастя, біль не вічний. За яких півгодини мої думки вже визволилися з-під гніту п'яти й полетіли далеко-далеко — в царство гранітних королів, полководців, винахідників та інших славетних людей — я саме розглядав альбом, який привезли наші моряки зі свого останнього рейсу. Альбом цей звався "Monumenta mundi"[3], або "Найвизначніші пам'ятники світу" і містив понад двісті фотознімків з докладним поясненням під кожним: кому споруджено пам'ятник і чому саме цю особу увічнено в граніті чи бронзі.
З-поміж усіх тих славетних людей мені найдужче сподобалась одна маленька дівчинка, якій поставили пам'ятник на площі невеликого міста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано під фотознімком пам'ятника, я вирішив скласти про цю дівчинку баладу й незабаром уже записав її на сторінках альбома — місця довкола фотознімків вистачало.
Скінчивши баладу, я так повеселішав, що підвівся з канапки й з альбомом під пахвою помаленьку, нога за ногою, східець за східцем, пошкутильгав на горище.
На моє щастя, горішня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тільки гукнула мені навздогін:
— Тобі неодмінно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лікар звелів тобі лежати! Від-по-чи-ва-ти! А не лазити попід дахами!
— Я там одразу ляжу, горішня бабусю! — гукнув я їй у відповідь. — Прадідусь за мною нагляне.
— Він і за собою не годен наглянути! — почулося знизу. — А ти собі не слухайся, не бережися — то й побачиш, чим воно скінчиться!
І внизу захряснулися двері. А тут, на горищі, двері відчинилися. Прадідусь із цікавістю вистромив із-за них голову й спитав:
— Чого це вона знов там розкричалася?
— Каже, щоб я лежав і не лазив попід дахами, прадідусю.
— Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же мені лягай отут, а я тобі для розваги дещо прочитаю.
Цього дня знову було натоплено в північній кімнатці. Горішня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетів, по черзі то північну, а то південну кімнатку.
Тут, у північній кімнатці, на щастя, було доволі подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелів лікар, і розповідав прадідусеві, що написав баладу про дівчинку, якій поставили пам'ятник у місті Гартештольті. Я показав йому альбом із пам'ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.