Клоун Пепе, якому повітря і в салоні, і в каюті здавалося задушливим, вийшов на палубу. Вимоклий як хлющ, він, чіпляючись за поруччя трапа, саме дістався до стернової рубки, коли несподівано з рупора пролунав крик стернового:
— Капітане, стерно не працює!
У цьому крикові чувся такий жах, що в Пепе, й так геть змерзлого, морозом сипнуло поза спиною. Поки старий клоун вагався, постояти йому тут чи краще піти собі, поруч нього раптом де не взявся капітан, — вхопившись за поруччя, як і Пепе, він розлючено гукнув:
— Ану в рубку, старий! Мені оце бракує тільки, щоб хтось полетів за борт! — І він упхнув клоуна в рубку.
Пепе всього огорнуло теплом, він почув, як, хряснувши, зачинилися двері. Тієї миті корабель раптово перехилився на лівий борт, і старий клоун, гримнувшись об підлогу, полетів у куток.
Капітан із штурманом, широко розставивши ноги, стояли неподалік і не звертали на нього уваги.
Тим пильніше стежив за ними Пепе. Він побачив, як капітан підійшов до стерна й хотів був міцно крутнути його своїми дужими руками, — та зненацька сахнувся, неначе від привида, і, вхопившись за засув ілюмінатора, з жахом утупився в стерно: корабельне стерно крутилося так легко, мов колесо прядки.
— Розбито стерновий механізм! — гукнув штурман капітанові, хоч той і сам усе збагнув.
Повільно, мовби тяжко хворий, він кивнув головою й сказав тихо, але так виразно, що Пепе зрозумів усе з поруху його вуст:
— Ми тут нічого не можемо вдіяти, штурмане, анічогісінько! Штурман, вхопившись рукою за секстант, гукнув щось у відповідь, але що саме — Пепе не розчув. До його слуху долетіло тільки:
— Пасажири… паніка… заспокоїти…
Тієї миті, вперше за всі чотири з половиною останні дні, кутики клоунових вуст піднялися догори. Він якось таки примудрився звестися на рівні ноги, вхопившися за поруччя, і, звиснувши на ньому, гукнув сторопілим офіцерам:
— Я даю виставу!
— Яку виставу? — ревнув капітан під грім височенного буруна, що летів на судно.
— Я клоун, капітане! Хвилин за десять я вже виступатиму!
І старий, чіпляючись за поруччя, став спускатися на палубу. Коли двері за ним зачинились, капітан із штурманом перезирнулися.
— Він схибнувся, капітане!
— Що ви сказали? Кричіть дужче!
— Я сказав: він схибнувся! З глузду з'їхав! Тепер спокій на судні може гарантувати лише револьвер!
— Ні! — Так само повільно, як перед цим кивнув головою, капітан заперечливо похитав нею і знаком наказав штурманові йти за ним.
Раз у раз хапаючись за що трапиться, обидва вийшли з рубки й побралися до капітанської каюти. Тут капітан сказав:
— З кораблем без стерна в бурю можна зробити лише одне: здатися на ласку господню з усією командою й пасажирами.
— Коли зчиниться паніка, то пасажирів не вгамує й сам господь, капітане!
— Я знаю, штурмане. Через це й треба спробувати щастя з цим клоуном. Може, він на якийсь час забавить людей.
— Це божевілля, капітане! — Штурман кричав на всю горлянку, дарма що тут, у замкненій каюті, в цьому не було потреби. — За всю історію мореплавства паніки жодного разу не вгамували інакше, як із револьвером у руках!
— Паніки поки що немає, штурмане, — спокійно мовив капітан. — Поки що я приймаю клоунову пропозицію. Як він нам не зарадить, револьвер від нас ніде не дінеться. Подбайте, щоб пасажири всі перейшли до салону. Всі до одного! І накажіть, щоб машини працювали, як звичайно, — так, ніби рейс триває нормально.
Штурман хотів ще щось заперечити, та капітан так рвучко відвернувся, що підлеглий тільки промурмотів:
— Слухаюсь! — І подався з каюти.
З допомогою команди капітанів наказ виконали, хоча дехто з пасажирів скорився йому й неохоче. Лише по-справжньому хворим дозволили зостатися в каютах. Тим, хто страждав від хитавиці, роздали про всяк випадок паперові торбинки.
Отож людей розмістили в салоні, де ясно горіли лампи, — кого на пригвинчених до підлоги стільцях, а кого й просто долі на килимі попід стіною. Трохи згодом до салону зайшов капітан і гучним голосом заявив пасажирам, що на судні все гаразд. Треба тільки перебути шторм якомога веселіше. Тому й вирішено влаштувати для пасажирів виставу, щоб вони могли й розважитися, й перекинутися словом одне з одним.
Капітан хотів додати ще щось, коли враз двері салону позад нього відчинилися навстіж і хтось дуже строкато вбраний підкотився йому до ніг, обхопив їх обома руками й, поволі підвівшись, із широчезним усміхом утупився в нього очима. То був Пепе, розмальований, як і годиться клоунові, в широких штанях, розмаяному халаті й велетенських білих рукавичках.
Це сталося так несподівано для пасажирів і навіть для всієї циркової трупи, що вони, серед ревища стихії й гуркоту корабельних машин, як один, гримнули реготом. Просто-таки залп реготу здвигнув салон.
Коли ж Пепе своїм довжелезним пальцем полоскотав капітанові під підборіддям, а сам відразу перекинувся через голову назад, усі в салоні звеселилися, підбадьорились і стали дивитися виставу зі справжньою цікавістю та втіхою. Навіть власне безупинне гойдання й совання туди-сюди й мимовільні взаємні штовхани несподівано почали смішити пасажирів.
А як Пепе вдруге впав і став випростуватись перед капітаном, вп'явшись у нього поглядом і зненацька замашненько ляпнув його по кишені кітеля, — корабель саме добряче перехилило, — капітан прошепотів до клоуна:
— Смішіть, смішіть їх! Якщо ви забавите всіх їх надовше, я з командою зможемо подумати про корабель. Будь ласка, допоможіть нам!
Пепе почепився капітанові на шию, наче закохана дівчина, й пошепки відповів:
— Я зроблю все, що зможу.
Тоді знов бухнувся додолу й зробив марну спробу стати в розгойданому салоні на голову. Капітан тим часом якомога непомітніш постарався вислизнути в коридор.
Цілих дві години клоун Пепе широко всміхався пасажирам яскраво-червоним велетенським ротом, що виразно жарів на тлі його густо набіленого обличчя, цілих дві години демонстрував глядачам дивовижну майстерність, бо тут, у розгойданому салоні циркові трюки несподівано набували незвичайної принадності. Колеги-циркачі, які бачили Пепе на арені, може, вже сотню разів, сміялись і аплодували разом з усіма, так немов оце вперше прийшли на його виставу.